Притрушена казочка про одного фотографа з Жашкова, якому вже давно варто зробити вазектомію.
Загублене в часі кіно режисера Віктора Бутка за майже 25 мільйонів гривень від Держкіно.
У 2020 році Віктору Бутку виділили майже 25 мільйонів на стрічку про інфантильного фотографа Євгена Горобчика, який ніяк не може втримати свого горобчика у жмені. Ця щира любов держави могла б підштовхнути режисера Бутка до якихось цікавих ідей, однак його вистачило хіба на просвітницьку короткометражку про користь вазектоміії.
Фільм Дон Жуан із Жашкова ще той оксиморон. Його найбільша проблема у тому, що він ніяк не може відшукати потрібну інтонацію. Це типове довоєнне кіно з України, яке безпритульно блукає державними коштами у пошуках невідомо чого. Воно не знає, що має робити на цій території десь начебто між реалізмом та анекдотом зі серіальною музикою з неба. Інфантильні блукання бідного Йова-Горобчика об'єднуються з інфантильним мисленням режисера Бутка у своїй любові до примітивного гумору, ракурсів з Великих Вуйків та жартів про передчасну еякуляцію.
Дон Жуан із Жашкова вперто намагається прив'язатися до конкретного періоду та у 2024 році ця загублена в часі казочка з карпатським дауншифтингом наприкінці максимально недоречна. Головний герой співає російською, його друга дружина – Надя Мейхер, а режисер ніяк не може розібратися між екзистенційною кризою та кризою маскулінности. Іронізування на Донбащині зі солодкавости солов'їної українськости, а також протестна кумедія у Жашкові зі згадками про Євромайдан, нині особливо підозрілі у світогляді режисера.
Якби режисер був дещо розумніший, то показав би глядачеві біблійну історію про донжуанистого євангелиста, який лише на четвертій кобіті знайшов своє омріяне щастя у Карпатах. Намалював би, так би мовити, героїчний плин збирача земель українських, адже перша дружина Горобчика зі Жашкова, другу постійно тягне в Одесу, третя – з Донбасу, а четверта – з Карпат.
Міг би замахнутися на щось епічне та метафоричне про Ісуса з Жашкова, який начебто помер, але все ще живий, та замість цього Дзідзьо грає у його фільмі мольфара. Зважаючи на те, до речі, скільки мільйонів у режисера пішло на карпатський вояж, то Дзідзьо й справді вже нарешті міг би грати якось привабливого мольфара на холодній галявині.
Дивно, що Бутко до такого не додумався у своїй халтурі, адже у фіналі цього кіно за прикладом альманаху Love Actually (2003) він таки спромігся здивувати глядача кадрами лесбійського весілля першої дружини Горобчика. Все інше у нього втіка у серіальну сентиментальність та трешовий жах Псюка й Христини Соловій у саундтреці.
фото: kristifilms.com