Жаба Жажа зажадала жабеняток в Жадана

Це дійство про те, як з рецензії Варіантів на дебютний альбом Христини Соловій 2015 року році виник кліп "Серце".

Та рецензія на її дебютний альбом "Жива вода" (2015) розпочиналась з ліду "Сатанинська музика від Святослава Вакарчука під псевдо Христина Соловій". Це саме той альбом, де Славко Вакарчук лукаво засунув в один з треків Христини похоронний марш Шопена.

Саме там Варіанти необережно згадали біля виконавиці Соловій американську артистку Лану Дель Рей. Назвали її місцевою пародією на Лану. Що цікаво, йшлося не про музику, а певну статичність образу, застиглу маску. Саме тоді мікс гурту Mazzy Star та голлівудської ляльки був доволі дивним, дещо штучним. Згодом музичні медіа України спотворили думку Варіантів та почали масово штампувати порівняння Христини та Лани без жодних нюансів.

Відтоді й Христина надихнулась її історіями. Її лірика особливо зосередилась у своїх акцентах на токсичних стосунках. Вона настільки стала сталкеркою Вакарчука, його персональною фетишисткою на альбомах "Любий друг" (2018) та "Rosa Ventorum I" (2021), що всі інші спокійно могли не слухати ці диски, оскільки їхнім єдиним адресам був саме Славко. На її останньому наразі альбомі "Rosa Ventorum II" (2021) вона постає в образі бранки Синьої Бороди з розмаєм педофілійних натяків у дусі набоковської "Лоліти", яких також, схоже, набралася від Лани.

Так вона й стала косплеєркою Лани у своїх відеокліпах (див. кліп "Юність"), де періодично передає свої вітання Варіантам у ті моменти, де не згадує їх під час своїх інтерв'ю. Дивно, що вона ще за цей час не згадала Варіанти у своїх треках, як це свого часу вже зробив Паліндром. Кліп "Серце" поміж іншого також є такою собі вітальною листівкою Варіантам з нагоди закінчення вакарчукової десятирічки та початку її жаданових університетів. Так кумедно, звісно, спостерігати за тим, як люди коментують те, чого вони не розуміють і те, що їх зовсім не стосується.

На жаль, трек "Серце" є дешевою пародією на пісню "Born To Die" Лани Дель Рей. Доволі банальним та нудним видовищем з фрикційними гойдалками камери до того часу, поки Жадан метафорично не заходить у браму Христини, щоб пізнати всі її різнобарвні цінності. Деякі богоносці приплітають сюди лукавого, але камон, нечистий такими дрібницями не переймається. Інколи банальний косплей – це просто лінивий косплей.

Мляві речитативи Сергія й Христини псують навіть мінімальні натяки на щось добре, а коли вони починають співати, то чітко здається, що це лише переспів пісні "Touch" британки з російським корінням Shura. У неї в кліпі, до речі, хлопці таки цілуються з хлопцями, а не лише дівчата з дівчатами як у "Серці". Усім спраглим чогось справді антиклерикального у її творчості можна порадити кліп "religion (u can lay your hands on me)", де черниці цілуються з черницями (о, ця солодка мрія будь-якого Декамерона).

Цікаво, як цей момент подвійного плагіату цнотливо оминуло видання Слух, яке ще зовсім нещодавно розганяло статті про плагіат зі шрифтами у кліпі Тучі "Слеєрка". Воно лише нещодавно стало на стежину музичного моралізму, а тут такий облом. Як тепер писатиме про людські гріхи в музичній індустрії оглядач Чухліб?

Цим дешевим кліпом Сергій та Христина лише нагадують похід Ірини Фаріон у дитячий садочок. Вище цього хайпу вони вже не стрибнуть. За тиждень цю локальну культуру імітації вже ніхто не пам'ятатиме, а цей епізод назавжди залишиться єдиним моментом згадки про їхню музичну творчість. 

В історії української музики вони нічим не примітні персонажі. У Соловій майже жодного цікавого треку за всю її нинішню дискографію. Буде хіба ще однією Олею Поляковою з експлуатацією ЛГБТ-тематики для своїх фальшивих балад на дні ями. Цікаво, у випадку з Поляковою ще можна говорити про квірбейт, чи краще вже згадувати про рейнбоувошинг?

Музична іпостась Жадана – це найгірше, що є в його творчій уяві. Бухий пролетарський ска під Шнура у складі гурту Жадан і Собаки. Ніякий профетичний речитативчик у проєкті Лінія Маннергейма. І абсолютно жахлива профанація вкраїнських поетів і філософів на альбомах "Фокстроти" (2021) та "Skovorodance" (2023).

А от за стінами храму Христини та Сергія відбуваються значно цікавіші речі. Христина таки відкрила навстіж пекельну браму, зворохобила та спокусила багатьох з малих цих. Оголила чимало цікавих аспектів навколишнього життя. 

Насамперед мова йде про зустріч секулярних неуків та клерикальних немовлят у вірі, де у лютій фанатичності уже всі однакові. У цій тупій ненависті вже не мають жодного значення слова про прогресивність чи ретроградність. Деякі прибічники ЛГБТ та деякі прихильники Церкви однаково огидні у своїй примітивній злобі. Вони неповноцінні без згадок один про одного. І якщо начебто з відсталою Церквою усе зрозуміло, то прогресивні світочі всього толерантного та інклюзивного щось трохи загналися, схоже, що не витримали довгої дистанції. То хто тут тепер агресивні фанатики?

Хайп довкола "Серця" лише копіює ситуацію зі встановленням допотопного пам'ятника малому Моцартові у Львові. За всім тим галасом про відсталий Львів та його затурканих мешканців маніпулятивно замовчували питання про порушення процедури його встановлення. Нині за галасом про інквізиторський Львів ігнорують момент порушення домовленості між Жаданом & Соловій та василіанами. Ігнорують обман чи брехню Сергія та Христини.

Цікаво, а що це за людина Садового приходила домовлятися до василіан? Євген Бойко чи хтось зі злодюжок Управління культури Львівської міськради, яке й досі за рік часу не спромоглося вродити офіційної позиції щодо російського репертуару диригентки Линів.

Львівським культуртрегерам знадобилося майже два роки, щоб хоч щось зрозуміти на Лівому березі з підставою на площі Маланюка. На диво, вони доволі швидко щось зрозуміли про методи арт-дилера Гудімова та його кітч "Впевнена" у Стрийському парку. На його виставці "Старе і нове / Нове і старе" у Львівському палаці мистецтв та "Впевнена" впевнено перебуває на останньому місці за важливістю в експозиції. Її навіть не шкода, адже вона не має жодної цінності поза своїм накинутим, символічним навантаженням. А ще ті такі кумедні у своїй відчайдушній безвладності порівняння з Ботеро курям на сміх.

Доброчесні українські медіа зі списку ІМІ також лише сором'язливо наголошують на якійсь антиклерикальності та замовчують аспект порушення домовленості. Замовчують обман. Відтепер ІМІ може хіба підтертися тим білим списком ЗМІ. І що, Комісія з журналістської етики навіть не збиратиметься, щоб виписати попередження за порушення журналістських стандартів та дискримінацію однієї групи? Чи у нас одні зневажені чомусь кращі за інших?

То всі ці слова про європейські цінності та толерантність стосуються лише своїх і не розповсюджуються на чужих? Тобто гасло "Нічого про нас без нас" не застосовується у зворотному напрямку? То для досягнення цілей ЛГБТ можна брехати, обманювати та знущатися? Тоді хто тут застряг у Середньовіччі? Це хіба не токсична поведінка? Чи токсичність у шатах ЛГБТ не вважається токсичністю? Це хіба не газлайт? Чому експлуатацію церковних образів не вважають культурною апропріацією? Що це за подвійні стандарти? 

І це у кліпі хіба не типовий Male gaze від режисера-чоловіка? Цілуються лише дівчата, а хлопи просто чомусь стовбичать. Жадан би міг, наприклад, поцілуватися з Вакарчуком. Цього вже давно зачекалися місцеві конспірологи. Чому Брітні з Мадонною змогли, а Сергій зі Славком не годні? Необов'язково звісно, як у фіналі стрічки Альфонсо Куарона І твою маму теж (2001), але хоч якось якщо ми вже йдемо на Захід.

І це часом не квірбейт, де косплейні токсики Жадан і Соловій експлуатують квірні цілунки задля своєї метафоричної мети? А чому у кліпі лише білі люди? Де афроамериканці чи мешканці Монголії? Чому усі вони в кадрі лише конвенційної зовнішності? Чому у колективі Жадан і Собаки немає жодної кобіти? Де обіцяна інклюзивність та омріяне різноманіття? Чи бояться, що воно перетвориться у невмілих руках на карикатуру, як в останньому сезоні серіалу Sex Education?

Бідні Спартак Субота та Дорж Бату. То їм не можна обманювати публіку, а Жадану та Соловій можна? Бідосі, якби вони знали про це, то один би відразу сказав, що його праця в НАСА була метафорою, а інший би заявив, що фальшивість його дипломів – це просто апосіопеза. Якби вони знали, що так можна, то один одразу оголосив би про свою гендерну флюїдність, а інший, у знак повної покути, відразу б взявся писати трилогію про пригоди лесбійок у космосі: "Ліва рука темряви", "Права рука світла" та "Середній палець еволюції".

І наостанок варто зауважити ще один цікавий елемент цієї історії. Такого собі отця Назарія Заторського. Знану жертву греко-католицького позитивізму. Члена Пресвітерської ради Паризької єпархії, єпископського делегата у Швейцарії. Його кумедні маніпуляції на сайті Садового, а також у нього на Фб, всі ті його бідкання, що бідну, зацьковану Христину спалять у Львові, такі вже мі-мі-мі, що, схоже, також є частиною хайпу. Та щось його блаженну парсуну важко було помітити у ті часи, коли гіпстери Садового цькували поета Калинця.

Десь нещодавно режисерка Ірина Цілик питалася, що ж таке старозавітне хамство біля Ноя, чому там стільки проклять біля оголеного тіла. Це точно не кліп Жадана та Соловій, оскільки це історія не про чужих, а про своїх. Старозавітне хамство – це театральна істерика отця Заторського біля нагого, зневаженого тіла Церкви. Лише садофіли з сайту Детектор медіа можуть вважати його притомним. Але й це також не дивина, адже на тому сайті Kalush Orchestra чомусь вважають чимось оригінальним, а зрадника Бардаша – новатором української музики.

Та його апологія Христини Соловій є дрібничкою у порівнянні з тим, що він якось написав в одній статті про ЛГБТ, яку вже цнотливо підтерли. У ній він вже так розговлявся про обмеженість апостола Павла, що навіть не помітив того, як впритул підійшов до заперечення Богонатхненності, заперечення дії Святого Духа. І це він писав про людину, яку взяли на третє небо, і яка чула слова, що не можна людині їх висловити! Ахах, оце зальот, браття греко-католики, це зальот. А що далі? Заперечення Божественної природи Христа? Ернест Ренан на паличці? Прошу пана, а він хоча б Катехизм "Христос – наша Пасха" читав перед тим, як його висвячували?

А наприкінці цього дійства для Христини та Сергія лунає трек польського гурту Mikromusic "Nie umrę" з альбому "Matka i żony" (2015). Це той рівень виконання, якого вони, схоже, ніколи не досягнуть. P. S. Тут ще, певне, треба зазначити, що жаба у назві статті – це не слюр там якийсь, а просто жаба. Інколи жаба – це просто жаба. Навіть не метафора, а просто скоромовка, яка з'явилась десь років десять тому та мовчки чекала свого часу.