Садові істерички та жертви садової пропаганди біля пам'ятника Францу Ксаверу Моцарту у Львові.
Колективне затьмарення та масова істерія поміж садоботів після подарункових маніпуляцій диригенти Оксани Линів.
Якщо відійти на безпечну відстань від істерії садової пропаганди після встановлення пам'ятника Францу Ксаверу Моцарту у Львові, то наче нічого й не було. Той допотопний пам'ятник і тоді нікому не був особливо потрібен. А тим більше нині він нікому не впирається у Львові в ці непевні часи.
Диригентка Линів висмоктала з пальця ціле шоу. Її боротьба запустила цілу вервичку масової істерії та колективного затьмарення поміж місцевого югенду в стилі народної мудрості "розпустила Дуня коси, а за нею всі матроси".
Сама придумала цей маніакальний бзік, сама образилася, сама здійняла бучу на порожньому місці. Так під прапором боротьби чогось прогресивного проти всього ретроградного у Львові й почав вилазити звичайний фанатизм, маніпуляції, фальсифікації про сталінські методи (в етері 1+1) та дешевий шантаж реакцією європейської спільноти. Маленьке демократичне питання порушення процедури встановлення відразу перевели в агресивну політичну (ідеологічну за обмовкою самої Линів) площину, де миттю забовваніла на горизонті методичка Міністерства правди з орвеллівського роману "1984".
З цього переліку переляку місцевих (і не тільки) садоботів можна відразу було зрозуміти, що у колгоспному царстві Садового всі тварини начебто рівні, але Линів таки дещо рівніша. Також варто було запам'ятати такі важливі моменти:
1. Малий Моцарт у Львові – це не пам'ятник, а пам'ятний знак, алегорична скульптура.
2. Заангажованість (з потрібного боку) – це не упередження.
3. Не культурні опоненти, а лише обмежене міщанство, совки.
4. І мова йде не про порушення процедури встановлення, а про ціле зазіхання на святу свободу сучасного мистецтва.
Втіленим прикладом цих принципів має стати заява міського голови Львова Садовий під час Бієнале Культури для своїх придворних дієвців про те, що Львів ще не доріс до сучасного мистецтва, і що на цей процес окультурення місту потрібно років десять-двадцять. Вав, звичайно, але цю одухотворену маячню несе фанат цілковито бездарного гурту Антитіла, який під своїм плінтусом взагалі немає нічого спільного з музикою.
І хіба не Садовий нещодавно так тішився з рагульства брюссельської реклами молодіжного Львова? Але природа інколи збочує на подібні манівці, а тому, можливо, що десь там вдома, на самоті, він якось сублімує руками те своє привселюдне guilty pleasure, щоб глупої ночі, коли всі поснуть, десь у підвалі підпільно слухати The Residents чи Liquid Tension Experiment. Або ж потайки ковтати скупу чоловічу сльозу над шедеврами Брюса Лабрюса.
Однак віночком ції орвеллівської методички стала стаття музичного критика з Німеччини Акселя Брюґґемана "Більше сміливості, Лемберг". У культурній Європі цей гер Аксель за щось подібне моментом би вигріб шматочок маленької Fotze, але тут якась Україна, то чо там стидатися тих унтерменшів під мікроскопом великої історії переможців.
Можна відразу з пихатої вершини колоніальної оптики drang nach Osten назвати їхнє місто Лембергом, бовкнути щось про ріст націоналізму в дусі російської пропаганди та обізвати мешканців Львова обмеженими обивателями (das ukrainische Spießbürgertum). То мо' він ще приїде сюди черепи міряти? Але, певне, що не приїде, оскільки тут скрізь partizanen та minen, а на голову може впасти з неба два метри українського чорнозему у коханий Фатерлянд.
І тут Линів ще відверто пощастило, що після такої барбаросси Акселя Брюґґемана на порятунок пам'ятника малому Моцартові не пристала якась Спілка захисту австрійських педофілів від небесної кари.
Бродівська диригентка, до речі, ці пасажі гера Акселя цнотливенько оминає у своїх непомильних повідомлення світу та місту. Цікаво, а де місцеві поціновувачі Едварда Саїда за такої благодатної нагоди? І чому СБУ досі нічого не заявила на таку дискредитацію Львова з вуст любих друзів пані Линів? МЗС України постійно реагує на карти без Криму, то чому тут немає жодної реакції на цього зарозумілого бременського музикознавця з півником на голові?
Після того Брюґґемана вже навіть здається збоку, що пам'ятний знак молодшого Моцарта десь трохи й собі кидає зіґу на схід. Цікаво, Швайкерт щось хотів цим наче натякнути чи це просто у нього на автоматі стоїть шмайсером такий прояв колективного несвідомого? Те приспане та приховане, яке ще має вилущитися на світ разом зі своїм концтабірним вовкодавом. Щось на кшталт епізоду з дітками у коміксованій голлівудщині The Monuments Men (2014).
Себастіан Швайкерт взагалі, до речі, не відчуває Львова зі своїм нудним пам'ятником. Покровителем Львова є ефірний Гермес, а не кульгавий Гефест. Львів потребує щось легке, метке та хистке (як пам'ятник Моцарту-старшому у Брно), а він хляпнув шуфлею цілий монументальний комплекс якоїсь едіпової купки. Це більше пам'ятник для Дрогобича, де якось навчалася Линів, з його любов'ю до деміургів та манекенів. І провокувати ця допотопна відрижка неоекспресіонізму може хіба що богомолів, тарганоподібних з неповним перетворенням. Вона ж реально втомлює своєю бездарністю.
Фанатики-садоботи своїм опонентам чомусь постійно нагадували біля цього Моцарта про Джакометті, але якщо вони такі прогресивні, то вже мали б згадувати Генрі Мура чи Пола Маккарті. У його "Бункері", до речі, бідний Моцарт-син міг би спокійно простягнути свої довгі ноги.
Маркус Люперц свого Моцарта поставив у Зальцбурзі це у 2005 році. І там з першого разу можна відразу зрозуміти увесь контекст.
А у такому варіанті – це просто бомба (навіть Садового чимось нагадує).
У Зальцбурзі є контекст, а який контекст у швайкертової скульптури? Він чужий, чужою тінню хижо нависає зі свого закутка на чужій площі. Його контекстом може бути хіба що втілена в алегоричній формі байка про те, як Андрій Садовий якось збирався на гелловінську вечірку у Ратуші в дусі What We Do In The Shadows, і поспішаючи в дорогу, взув Йотамчика на ногу.
А біля робіт Йорґа Іммендорфа у Гамбурзі (1986) та Бремені (2007) взагалі незрозуміло, чому замовну продукцію Швайкерта називають сучасним мистецтвом, якщо вона застаріла років на тридцять. Він епігон позаминулого десятиліття чи його Моцарт просто відрижка 80-х?
І кого тільки не було поміж того очманілого легіону захисників малого Моцарта, і що вони там тільки не несли з того переляку. Навіть додумалися назвати Швейкерта всесвітньо відомими скульптором. Тут і Вовкун зі своїм бронетанковим трешем. І галицький хвільозоф Бодя Шумилович зі своїми текстиками (хоча здавалося, що з Флоренції якось ближче возвеличувати кітчевого дуче). І автор книги про Моцарта щось там рветься у бій, але краще б він з таким завзяттям писав свою кон'юнктурну графоманію. І актори придворного театру Курбаса, які у придворних ЗМІ піднесено глаголять про Любов та Смерть, а потім бездарно лажають у нових українських фільмах. І школотний гуморок від світочів місцевої блогерської думки.
А садова авоська Подоляк замість посланія депутатам Львівської міської ради могла б написати самому Андрію Садовому назад у майбутнє писульку ось такого штибу: "Андрію Івановичу, не облажайтеся з Грибовицьким сміттєзвалищем. Тримаю за вас кулачки, щоб було якомога менше проблем. Нам ще там проводити рекультивацію".
Місцевий мистець Гудімов під час свого шантажу та маніпуляцій ледве не переплюнув саму Линів. Ну вже так він глаголить про цілий акт зневаги до сучасного мистецтва, наче воно якесь святе у своєму дюшанівському пісюарі чи сечі Андреса Серрано. Зрозуміло, що для артдилера святим є будь-який мотлох, що приносить бабло, але з монументальною пропагандою він трохи тойво, наче дивиться у дзеркало (разом з дієвцями культури Садового), хоча може просто продовжує графоманити, ніби у молодості: "Лондон-Берлін-андреналін, рекорди-акорди-плюшеві морди".
У контексті цих звернень культурних мас з усіх куточків України дивним є лише те, як у цю пивну кампанію затесався полум'яний пролетарій Сергій Жадан, який саме у той бурхливий період спромігся зіпсувати своєю футуристичною халтурою вірші та голоси українських класиків на альбомі "Фокстроти" (2021).
І всі ці люди ще розповідають усім про небезпеку постправди, релігійний фанатизм на Галичині чи жахи Голокосту у Львові? Та вони готові очі видерти, щоб не вилізти зі своєю затишної бульбашки щастя. Всі ці захисники малого Моцарта та консерватори Садового хоча б знають якісь нюанси цієї справи чи просто так вирішили підтримати боротьбу усього доброго з усім поганим? Що це за дурна звичка лізти у чужий монастир зі своїм капіталом? Згодом, як це зазвичай і буває, ці мистці благатимуть та посипатимуть попіл головою: ми не знали, нас обманули, ми тоді не розуміли, але днесь прозріли.
Цим оця засліплена заохота примх диригентки Линів відрізняється від листів на підтримку чогось (будь-чого) від місцевих динозаврів? І ці ж люди ще колись постили пафосні маніфестики пастора Мартіна Німеллера. Але де була їхня стурбована опінія тоді, коли хіпстери Садового прийшли цькувати поета Калинця? Чи тоді, коли студія 1+1 почала знімати українофобські серіали про Львів та Галичину (Останній москаль, Догори дриґом, Великі вуйки)? Чи тоді, коли почали з'являтися фільми з тупою столичною неприязню до Львова (Шляхетні волоцюги, Секс і нічого особистого, 11 дітей з Моршина, Я, ти, він, вона)?
Цікаво, що увесь цей корабель дурнів активно благословляла своїм омофором й дружина Садового, Катерина Кіт-Садова, яка так сміло стала рупористкою його пропаганди (а тому так кумедно чути її гасло "геть політику від Моцарта"). І якщо у випадку з маленьким Ісусиком школотні неуки тупо не знають різдвяної специфіки мовлення греко-католицької традиції, то нинішня її екзальтація – це, як зазначає сам Андрій Іванович, вже діагноз.
Дивно, що їмость Садового, ця матір сіл львівських, ще не замироточила після молитви біля пам'ятника Моцартові. Для приблизного ознакування її нинішнього стану є прекрасне православне слово "прєлєсть", а її метушлива поведінка нагадує блаженну квочечку з російського фільму Острів з Мамоновим (попри всю її близькість до латинської традиції).
Їй, бігме тре терміново на консультацію до шамана заради неділі святого супокою у Франківському районі чи мандрівки на водичку до Баден-Бадена чи Бад-Зальцуфлена (якщо вже не можна їхати у Колодіївку на вичитку). Екзальтована маячня її наївних маніпуляцій (про свободу Духу та дар Божий) немає нічого спільного з християнством. І про яку містечковість може говорити місцева феодалка під час профанації демократії? Хіба не про подібну ситуацію колись писав Іван Франко: "Ласка панська, вплив жіноцтва вищі понад всі свідоцтва"? Одне лиш фарисейство гидоти спустошення, а тому не дивно, що Христос сказав цьому мертвому місту Садового: "Ваш дім зостається порожнім для вас".
Спокуса Пола Верговена нині актуальна, як ніколи. А тому, можливо, навіть й диригентка Линів якось отримає після дотику до безсмертного творіння Швайкерта свої благодатні стигмати, які свідчитимуть усьому білому світові про страшні сталінські методи епохи галицького середньовіччя. І якщо хтось незабаром вирішить зняти фільм про цю алегоричну аферу, сей бароковий вертеп розбійників, то на головну роль диригентки (усіх процесів) варто обов'язково запросити Розамунд Пайк, а режисером має бути лише Олівер Стоун.
Пацієнту Стахіву являється у Львові зішестя Святого Духа, а диригентці Линів у Львові ввижаються сталінські методи, але чому тоді одного скеровують на обстеження до Кульпаркова, а іншу – ні? Після такої маніакальної одержимості дріб'язковим бзіком вони ж обоє рябоє у своїх дискредитаціях Львова в очах прогресивної спільноти. Тут, до речі, феміністичні студії відразу можуть намертво вхопитися за цей кейс жорстокого впливу шовіністичного світу чоловіків-диригентів, де Линів стільки змушена була крутитися бродівською провінціалкою, що либонь таки набралася мимоволі тих репресивних методів клятого патріархату.
А Садовий, схоже, зовсім не розуміє ознак часу, тому що на ньому цьогоріч вже висить ціла напасть алярму. То люк на Зеленій. То мотоцикл на Луганській. То дерево у Стрийському парку. То роверист на Княгині Ольги. То смерть директора Будинку вчених у кабінеті Москаленка. І це вже майже третій дзвіночок перед завісою, хіба нє? Чи він ще чекає, коли на стіні його будинку на Стрілецькій з'явиться напис "Мене, мене, текел, упарсін"? То тоді там головне не переплутати янголів з вампірами, як це сталося в Опівнічній месі.
Шкода, звісно, що у фіналі музичним вітанням для диригентки Линів буде не "Wenn die Soldaten" чи щось з класики берлінського техно. Можна було, звісно, пустити свіженький Gas з альбомом дещо інфернального ембієнт-техно "Der lange Marsch" (проєкт мешканця Кельна Вольфганга Фогта), але після такого колективного затьмарення варто дещо милосердніше з невротиками Садового. А тому це буде Steve O'Sullivan з треком "No Ghosts" з альбому "Dimensions 2" на берлінському лейблі Sushitech Records.