Жадан/Гуржи "Skovorodance" (2023)

Новий захід Сергія Жадана у творчість українських класиків разом зі саундпродюсером Юрієм Гуржи задля старих кустуричних шансонів.

За доброю традицією нині будь-який формат дотику до Григорія Сковороди в українській культурі варто розпочинати з цієї цитати Юрія Шевельова у праці "Пролеґомени до вивчення мови та стилю Г. Сковороди": "Сам Сковорода мало чим може допомогти в цій справі. Авдиторія, до якої він звертався, добре зналася на цих матеріях і могла відразу вловити цитати, як також і алюзії на цитати та асоціяції, що їх вони викликали. Він не передбачав в майбутньому поколінь цілковито секуляризованих неуків".

Торік, з нагоди 300-річчя Григорія Савича, його постаттю потопталося чимало неуків укупочці з замріяною документалкою для чайників У пошуках Сковороди (2022). Схоже, що сам Бог велів Сергію Жадану після футуристичної халтури з віршами українських класиків на альбомі "Фокстроти" (2021) стати на цю стежку болю та жаху, щоб догнати малих тих.

В ідеальному світі альбом з голосами українських класиків мав би записати саксофоніст Бармалій, а не Гуржи. І бажано відразу було б забрати звідти самого Жадана, адже його музична іпостась є наразі найгіршим моментом його літературної обдарованости у чоло.

Але такого, звісно, ніколи не буде, а тому уважному слухачеві доводиться читати пресрелізні бздури про тексти зі збірки "Сад божественних пісень" у проєкті Харківського літературного музею. Сміятися там, де цей музей обіцяє передати радість та кураж сковородинської філософії через сучасні музичні інтерпретації. Реготати, коли Жадан пишно заявляє про розчинення барокової сковородинської велемовності у ритмах реґі та дабу.

З такої ювілейної нагоди навіть виписали з Тернополя Лесика Омодаду, який прокачав бандуристку Krutь до хоч якоїсь кондиції, де її не хитає сновидою. Одна Жаданові й це не допоможе. Щоб він не робив на альбомі "Skovorodance", де б він не сів, це однаково буде перегарний стан гурту Перкалаба (один з найгірших в українській музиці).

Се вже звичний для нього кустуричний шансон у слобожанських вибалках, який марно намагається викаблучуватися у ритмах реґі та дабу ("Сковорода"). Це безрадісна та загальмована музика. Альбом чайників для чайників. Писклявий треш на стилі Михайла Поплавського з неймовірно аматорським виконанням. Про радість чи кураж тут не варто навіть заїкатися. Ні Сковороди, ні реґі, ні дабу тут нема. Є лише блаженні персонажі з розпатланих нульових, які могли вже з такої нагоди хоча б трохи обкуритися, щоб не бути настільки напруженими, наче штахети напровесні ("Пташка", "Веселка"). Це не альбом, а суцільний самообман.

Своєю мелодекламацією Жадан інколи так кумедно намагається дати хуліганку, але йому ще, дай Боже, хоча б дотягнутися парсуною до хтивих вайбів Генка Муді ("Нрав і права"). Може, він щось трохи не дочитав філософа Лютого, бо щось так інколи белькоче собі, наче якась недоріка, а не заслужений поет ("На небесах"). Він просто тут зайвий, як і колективні спроби госпельної готики тут ("О діброво"). Симптоматично, що хоч щось на цьому альбомі розрулюють кобіти, адже кожен зна в Україні, що поцьомати у чілочку усяку нову поетичну цілочку – це свята та навіть богоугодна справа.

Ірену Карпу десь з середини альбому вже можна було лишати саму на господарці ("Серцю всякому"). Лише тільки викрутити у потрібний градус її грайливу еротику, оскільки у всьому іншому вона трохи не знає, що їй варто давати у цьому спонтанному акті любови до Григорія Савича. На що сподівався у цій халтурі Жадан за таких обставин ніхто не зна, але якщо це недоладна пародія на Сковороду, то за усіма тут мусить вигрібати Леся Феофілова ("Адже з нами бог"). Дивно, що поміж цього жахіття немає харківського неофіта Міші Правильного з його нестримним потягом до босяцьких істин ("Друг").