Як там Катя?

Кухонний реалізм з України для фестивальної публіки у Європі, який у самій Україні можна було спокійно скорочувати.

Фестивальному закордонню все потрібно розжовувати. Хоча, власне, чого такого воно тут не бачило після нової румунської хвилі чи братів Дарденн, яких сама режисерка й згадує у натхненні? Всі ці вузькі коридори, тьмяні кухні та дешеві затемнення задля перемоги реалізму в одному фільмі можна було спокійно різати, щоб стрічка періодично не залазила в анекдот.

Попри все фільм Як там Катя? режисерки Крістіни Тинькевич є досить впевненим кіно. Стримана інтонація з природною вимовою без екзальтації місцевих серіалів, які полюбляють смакувати подібні історії. Навіть з певною іронією, адже головну героїню грає акторка Анастасія Карпенко, яку переважно знають за серіалом Лікар Ковальчук. Карпенко, до речі, за цю роль десь наприкінці року мусить отримати свою заслужену нагороду. У Тинькевич навіть діти нарешті можуть нормально грати у місцевих фільмах. Це живе кіно і відразу крок вперед після фестивальної ейфорії Горностай чи Нікітюк.

А ось ручна камера, схоже, відчуває себе месією на території соціальної драми в Україні. Вважає, що несе світло світові, усю правду про кухонний реалізм в Україні з його байдужістю, сірістю та тьмяністю. Інтонації стрічки стримані, але камера трясеться, кричить та маніпулює своїми великими та надвеликими планами. Вона постійно дихає головній героїні у потилицю та хоче залізти в душу без мила. У її розфокусах тунельного мислення героїні вже варто, певне, згадати поміж всіх інших й стрічку Ласло Немеша Saul fia (2015).

У цієї відчуженої спини у скафандрі (як зазначать у фільмі) більше нема мрій, немає й майбутнього. Вона забігана та згорьована у порожнечі навколишньої байдужості (банк, лікарня, Церква, поліція, суд). Навіть домашні – вороги її. Так якось несподівано цей впертий кухонний реалізм режисерки (п'яний атовець, російськомовна пісня тощо) про соціальну нерівність та вузькі коридори на шляху до мозолистого щастя збивається на універсальну метафізику. Нагадує історію праведного Йова, а це ще той анекдот з самого початку.

Анна – мати-одиначка, батько помер, чоловіка немає, матір з деменцією, притрушена сестра, а коханець – одружений. Її, як і бідного Йова, всі кидають у біді, а рідна сестра ще й спокушає грошима. Ця типова для України демографія у Тинькевич періодично намагається залізти в анекдот. Якщо не чехівським пістолетом, то чимось іншим.

Власне, режисерка добре працює з елементами неоднозначності у цій кримінальній історії з ДТП біля школи. Винуватиця, здається, що не мажорка, а її матір, яка рекламується у мери, полюбляє погомоніти на кухні про важку жіночу долю. Саме тому щось з грубших матерій у кіно Тинькевич відчувається відразу, наприклад, двобій поглядів на похороні, материнські сповіді на кухні чи присяга Гіппократа вранці біля дерева.

Вся ця соціальна бідося може ще й здивує когось у Європі, але в Україні це звичайнісінька звикла буденність. Зважаючи на ці обставини нав'язливість ручної камери може бути свідомим прийомом, своєрідним маніфестом авторки-брехтіанки, зокрема й про людожерну увагу медіа до подібних ситуацій на тлі загальної байдужости.

Так свою головну героїню, яку так затиснуло зі всіх боків страшними обставинами, вона хоче вирвати зі світу фестивальних кліше, з буденності сприйняття на тлі війни. Анекдотичність книги Йова також є своєрідним спотикачем для глибшого розважання над цією історією, над історією Анни, яка своїм римуванням першої та останньої сцени перегукується з приреченими героями Ля Палісіади.

Щось інше стрічці Як там Катя? можна закинути ще на території музики. І зробити це надзвичайно легко, оскільки у стрічці лише дві пісні. Якусь групу Стеклобой з треком "Ромашковое поле" можна було безболісно замінити на щось україномовне у 2024 році, але не забуваймо, що Тинькевич є впертою реалісткою у своїй кінематографії.

А ось давати гіпотетичний суїцид у білому платтячку під всуціль пластмасових симулякрів з гурту Tember Blanche, то вже якось не тойво. Звісно, що тут знову можна згадати Брехта і все таке. Навіть іронію чи якийсь особливо збочений сарказм (цілком доречний тут повністю), який не варто озвучувати для всіх інших, але краще б там був просто вітер над Дніпром.