Я, Ніна

Другий фільм режисерки Марисі Нікітюк за мотивами життя телеведучої Яніни Соколової та її боротьби з раком.

У своєму дебютному фільмі режисерка Марися Нікітюк повставала справжньою поціновувачкою фестивальних кліше про здичавілу провінцію. Минуло декілька років та стрічка Додому, де вона була сценаристкою. І ось Нікітюк вирішила всіх здивувати новою естетикою про агон з раком, яка чомусь виявилась дешевим косплеєм польської стрічки про рак Chemia та наслідуванням біблійних слідів у фільмах Даррена Аронофскі, де також борються з раком.

Цей істеричний троєщинський косплей натхненно бігає за химерним фільмом Бартоша Прокоповича Chemia (2015) з його четвертими стінами, мультиплікацією та музикантами в кадрі під час виконання. Зайвим у стрічці поляків є лише Hozier зі своїм найбільшим хітом. Усе ж інше надолужують Czerwone Gitary з різдвяним бароко-попом "Dzień jeden w roku" та гурт Mikromusic з хітами "Bezwładnie" та "Nie umrę". В Україні колектив рівня Mikromusic наразі важко відшукати, але, можливо, Kate Soul таки колись зможе. До речі, кліп на "Bezwładnie" зняли краще, ніж увесь фільм Нікітюк, де ідей хіба на короткометражку.

За поляками у фільмі Я, Ніна ще підтягуються й стрічки Даррена Аронофскі Requiem for a Dream (2000) та The Fountain (2006) з його великою любов'ю до біблійних мотивів. Уважний глядач мусить особливо чатувати на цитати з цих стрічок у Нікітюк. А якщо взагалі забути про поляків та Даррена, то чомусь починає здаватися, що деякі моменти цієї стрічки фільмував Антоніо Лукіч, а чи не найбільше до неї міг прикластися своєю трешовою рукою художній керівник Київського Сірого театру Чуттєвого Психоаналізу Вінсент Меттель.

Головна акторка своєю грою та інтонаціями перекреслює будь-яку патетику страждань на шляху преображення з маніпуляторки у мучениці. Вона так інколи нагадує Кару Делевінь, наче Марися Нікітюк хотіла зібрати у своєму фільмі всю можливу ракову комбінацію, адже Делевінь у фільмі Life in a Year (2020) грала кобіту зі смертельним діагнозом. Емоційне безсилля Ніниного акторства намагаються витягнути кількістю матюків, але у Chemia вони були значно винахідливішими.

Власне, з матюками та цицьками тут повний натуралізм з усіх боків. Інші актори також не відстають від Ніни у своїй грі та діалогах, і якщо тут й можна когось виокремити, то хіба Наташу та медсестру біля неї. Думка про коханця настільки сміховинна у своїй примітивності, що режисерка зі своїми сценаристами навіть може сподіватися на якусь постіронію.

Прямолінійну передбачуваність стрічки підтримує вже традиційно безпорадний та безликий саундтрек, який навіть спромігся зіпсувати всі натяки на прощальний секс. У фільмі поміж пісень Другої Ріки можна згадати лише трек "Іменем", що так нагадує щось з раннього Сергія Бабкіна. Ось хто б точно знадобився своїм харківським духом цій застиглій у часі стрічці з дивними персонажами з нульових та їхніми віршами російською. Харчишин, як вже можна було зрозуміти, заходить у кадр власною персоною, але чомусь не під хіт Давида Подсядла.

Переломний момент стрічки Я, Ніна неймовірно дешевий, як і коридорні страждання героїні. Безмежний Всесвіт після людського стравоходу також не фонтан. З гумором тут бідно, а глюк з динозавром зайвий навіть метафорично, він просто там чужий. Відверте моралізування заважає будь-якій пародії на ток-шоу, а християнські алюзії занадто профанні за такої акторської гри в ікони на екрані.

Усю дешевизну стрічки Я, Ніна мав би підсумувати банальний роум-джампінг та за цим першим фіналом йде ще один фінал з танцями на цвинтарі. Марися Нікітюк так полюбляє фільмувати могилки, що мусить вже задуматися про цвинтарну комедію. Цей другий фінал закінчується стоп-кадром головної героїні й тут вже варто трохи вагатися здогадами. Це Марися така фанатка фільму Barry Lyndon (1975) Стенлі Кубрика про одного вискочку, якому також щось одного разу відрізали на шляху додому? Чи вона просто шанувальниця стрічки Dallas Buyers Club (2013) Жана-Марка Валлі, оскільки там є Джаред Лето, якому також щось відрізали у фільмі Реквієм за мрією?

А за другим фіналом йде третій фінал, такий собі фінальний фінал, де вже сама прототипка фільмової Ніни, Яніна Соколова, розповідає на цвинтарі прямо на камеру про те, що страх є найбільшим гріхом. Певне, у фільмі мав бути ще якийсь батюшка, який би благословляв усе це дійство на віки вічні.