Люксембург, Люксембург

Клейонка-вейв у другому фільмі режисера Антоніо Лукіча з лайтовим натяком на гумор та абсурд.

Дебютна стрічка Антоніо Лукіча Мої думки тихі (2020) була таким собі ескізиком великих справ, несмілою соррентінескою, де йому так бракувало піжонства та нахабства для барокового виверту на Закарпатті. Його молодіжний серіал Секс, Інста і ЗНО (2020) також чомусь став старомодною халтурою з місцевою пародією на закордонні серіали.

Здавалося, що брати Раміл та Аміл Насірови з гурту Курган & Agregat після солодкого нектару піжонської ностальгії за сороміцьким щастям 80-х на альбомі "Зембонджу" (2021) зможуть нарешті надати чарівним пенделем режисерові Лукічу певного магічного прискорення у щось захмарне.

Але замість цього Лукіч дає якусь більше упокорену драму, аніж трагікомедію, де просто косплеїть братів Сафді, наприклад, Good Time (2017) з Робертом Паттінсоном. Хоча, здається, найвищим ідеалом для нинішньої його естетики є фільм Мілоша Формана Hoří, má panenko (1967). Люксембург, Люксембург є достатньо беззубим кіно з лайтовим натяком на гумор та абсурд. Таким собі Скаженим весіллям у правильних руках без бездарного трешу та українофобської пурги оригінальної маячні.

Лише у фіналі він трохи спокутою вирулює у родинну ностальгію на прикладі гербарію, листочка, який туди-сюди носить вітер на грішній землі. І ще хіба що в епізодах зі святою водою проти демонів у мамі та зі вкраденою іграшкою був хоч якийсь млявий потенціал, бо обійми з голим дядьою Славою – це трохи не те, коли Чендлер сів на коліна тестю у сауні.

Історія про Колю і Васю та пошуки їхнього батька в Люксембурзі більше нагадує щось з області провінційного антигумору. За внутрішніми римами у своїх фільмах Лукіч дає вже такий школотний гумор, що це просто жах.

Матюкаються тут, звісно, смачно, але де тоді за таких обставин хітові треки гурту Курган & Agregat: "Тусуйся" чи "Пострижись як в прошлий раз"? І якщо йому вже так чомусь не заходить експлісіт, то де тоді, бляха-муха, "Ретізуки"? Добре, що ще Жека в кадрі з'явився. Чи не тому у цьому цнотливому кіно з його клейонка-вейвом так стрьомно перебувати в одній компанії з поганим репом та Вакарчуком самому Клоду Дебюссі.

Після такої уваги до релігійних свят Антоніо Лукічу вже варто знімати щось про християн Жадана. А якщо він вже так полюбляє у своїх фільмах підносити святу трійцю "футбол, автівки, родина", то нехай вже зніме кіно про родину водія автобуса київського Динамо. Або ж екранізує безсмертну легенду про Ріната, краватку, битку та автівку Гєни Зубова.

Сам Антоніо Лукіч, до речі, дещо схожий на Майкла Зегена з серіалу The Marvelous Mrs. Maisel, а тому сам Господь Бог благословляє його зайти на територію українського стендапу зі стрічкою про місцеву майстриню гострого слівця. І це, звісно, буде ще та фантастика.