Львівське втілення гебістського гасла "Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст".
І це друга та остаточна смерть Радика, Довженка та бойкотного руху російських товарів.
На Радику і Довженку можна ставити хрест та замовляти панахиду.
Про це ще писалось минулого року (тут та тут) і ось нарешті це сталось.
Вони можуть закривати свою псевдо-патріотичну бакалію і навіть більше не заїкатись про свої подвиги на бойкотній ниві, хоча Довженко, схоже, ще намагається про це заїкатись.
Ця примітивна компанія шісток (шісток шісток) ніколи не бойкотувала регіональних френдів Садового і ніколи не бойкотувала москальських друзів Садового.
Радик і Довженко були олвейсною прокладкою між маніпуляціями влади та ініціативами народу.
Радик і Довженко були буферами (як і більшість громадських рухів Львова), які існували лише для того, щоб заколисувати праведний народний гнів та скеровувати його у потрібне для влади русло, імітувати видимість демократії у тоталітарній одностайності.
Радик та Довженко цілеспрямованого дискредитовували один з видів протестного руху у Львові і відтепер вони вже остаточно непотрібні своїм господарям.
Собаці – собача смерть – так, здається, говорить улюблена приказка усіх караванників.
Напевне, саме тому на відкритій дискусії щодо цьогорічного Альфа Джаз фесту в УКУ Отар Довженко, під час згадки про Андрія Івановича, так кокетливо починає вихиляти правою ногою, ніби запрошуючи його до чогось принадного у своєму тілі.
Довженко, наче песик хвостиком лащиться до свого власника, і це схоже на якесь па з українського народного танцю, де треба спочатку покрутити носком.
Це щось схоже на голубець, але це не голубець, бо ніхто не підбиває лігу ногу правою, і так відразу виникає питання до культурної нардепки Ірини Подоляк про те, чому й досі у неті не має відеофрагментів усіх елементів українських народних танців.
Поки Ірина Подоляк наполегливо думає над вирішенням цієї проблеми, любим читачам варто нарешті зрозуміти, що відкрита дискусія про Alfa Jazz Fest 2015 – це банальний злив. Злив, який озброєне око може часто помітити у матчах донецького Шахтаря зі своїми фарм-клубами (Олімпіком, Іллічівцем, Чорноморцем та інколи луганською Зорею).
Радик і Довженко, яких тут так патерналістично поважають за висловлення накинутої їм зверху власної думки, – це фарм-клуб Садового. Це все – секта Садового. Такі реалії карнавального Львова.
Навіть сам Садовий у період виходу з Порошенка і входу в Коломойського на мить став фарм-клубом Ахметова.
Навіть не сам Садовий, а його сайт zaxid.net, коли почав у протистоянні між Шахтарем та його ультрасами за право співати на стадіоні "Путін – хуйло" більше схилятись (у цьому йому (сайту) допомогло дотримання усіх заповітів об'єктивної журналістики) до того, що цьому фанатському заряду не місце на донецькому стадіоні.
Уся відкрита дискусія секти Садового попередньо зупинилась на альфа-замовчуванні, на альфа-тиші, на альфа-мовчанці, тобто на чомусь закритому. Бо саме так слід (мовчки, в куточку і на колінах) споглядати це величне благовіщення, цей подарунок місту та селу з барського плеча.
Відсутність на Альфа-фестивалі реклами Альфа-Банку – це саме те мовчання, яке більше кричить, ніж щось промовляє.
Це замовчування кричить про те, що російський бізнес під час війни України з Росією (а саме цей єдиновірний тег скрізь пропагує шеф-редактор садового захід.нету Олег Онисько) робить бізнес у бандерівському Львові.
Минулого року президент Альфа-Банку Олександр Луканов на прес-конференції Альфа Джаз Фесту задовбався відмазувати свій банк від потворної російськості, хоча присутні клерки, скрізь і кожному, на вушко і пошепки, жебоніли про абсолютну російськість Альфа-Банку.
Але у грудні 2014 року усі галицькі відмазки Альфа-Банку добив народний депутат та вірна, права рука Садового – Олег Березюк, який у розмові з найпатріотичнішим виданням України – Українською правдою, щиро зізнався у тому, що Альфа-Банк – це, звичайно, російський банк, але бабло – святіше.
Логічно, що після такої немудрої заяви Березюка Альфа-Банк був змушений привезти цього року до Львова найсильніший склад за усі роки фестивалю, щоб хоч якось заховати свою російськість у далекому куточку та більше не згадувати про неї.
Як уже помітив уважний читач, подвійні стандарти чи лицемірство – це звична практика для секти Садового.
Внутрішньому середовищу Садового взагалі притаманна така роздвоєність, така, так би мовити, метафізична бісексуальність, така шизофренічність, бо навіть сам Березюк психіатрично переконаний у тому, що саме шизофреніки рухають історію вперед.
Тут варто лише визначитись у тому, чи ця шизофренічність секти Садового є вродженою, чи накинутою, синтетичною.
Так у секті Садового (поміж усіх його козлів на саксі) і втілились нарешті у життя гебістські лозунги "Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст" та "От саксофона до ножа – один шаг". Так вони зрадили Батьківщину за одного Гербі Генкока, одного Джорджа Бенсона та одного Вейна Шортера.
І тут знову можна згадати про казус Фаріон-Подоляк та його головну думку про те, що інтелектуалів (а вони себе такими вважають) розводити, наче лохів, ще легше, ніж наївний піпл. Просто, зважаючи їх вразливу конституцію, вони (інтелектуали), можливо, будуть цим страждати трохи більше, ніж пересічний обиватель.
Однак, у часи краху великих тем та великих героїв, говорити про зраду Батьківщини потрібно з певними нюансами.
Власне, зрада секти Садового не в співпраці з російським бізнесом під час війни з Росією, а у тих гнилих відмазках від нього. У тому лицемірстві, у створені видимості демократії та фейкової дискусії, у дотримання того жіночого принципу "сам придумала, сама образилась".
Бо продати Батьківщину за Бенсона та Генкока – це якось трохи низько, бо це лише ще раз вказує на здрібнілість, на мізерію нинішніх людей.
Ще якось можна зрозуміти зраду Батьківщини за Чарлі Паркера, Майлза Девіса, Чарльза Мінгуса, Джона Колтрейна, Телоніуса Монка чи, принаймні, Фредді Габбарда та Мулату Астатке.
Минулого року просилося привезти до Львова Коліна Стетсона, але Альфа Джаз Фест далекий від народу і тому цього року у них можна хіба що попросити, щоб вони попросили у Hiromi, щоб вона залила нарешті на ютуб свій (та її тріо) трек "Brand New Day" з альбому "Move" (2012).
А Бенсон та Генкок, звичайно, що видатні величини, але якщо вже продавати Батьківщину, то хіба що вже за якісь захмарні зірки, а так доводиться знову погоджуватися з вуйком з Бородина про те, що: "Были люди в наше время, не то, что нынешнее племя: богатыри – не вы!"
Історія звикла повторюватись та повертатись, наче пес до свого блювотиння. Куди не кинь очком – суцільні макіавелласти. Від УКУ і до Ратуші. Зі заходу і на схід. Полковник Редль плаче, бо й цих малих, напевне, завербували керуючись керунком їх гомосексуальних зв'язків.
Навколо – тільки Содом і Гоморра, тільки хліб і видовища. Здрібнів нині нарід. Важко відшукати хоч одного праведника, хоч десять. Прийди вже нарешті Господи, бо то вже зла не вистачає.
Навіть Гербі Генкок зажурився на фотографії, сидить собі та й думку гадає – куди він потрапив і де його сандалії.
Яку пургу несуть усі ці люди? Як джаз, ця музика вільних людей (на думку Садового), може міксуватись з сектанською риторикою?
Ось, наприклад, керівничка львівської культури Ірина Магдиш починає говорити про якусь вудочку, яку Альфа Джаз має лишити у Парку культури. Вудочка – це, типу, зменшувально-пестливий евфемізм чогось довгого та карального? Чи це далекий відгомін лукавої галицької скоромовки: "і рибку з'їсти, і на хуй сісти", що відразу стала неофіційним слоганом цієї відкритої дискусії?
Цей слоган витає у хмарках, наче любий Христос, але усі чомусь соромляться вхопити його за бороду. І тільки хоробре несвідоме підштовхує Магдиш до завуальованого евфемізму, бо довго тримати це у собі особливо боляче.
Подібні конотації пролонговує й місцевий провідник у дивні місцеві місцинки Ігор Лильо. Вони наївні, як і будь-яких дітлахів, але йому аж руки чешуться пальчиками поюзати Фрідмана та Альфа-Банк за ту російськість під сподом. Усі навколо, звичайно, що тішаться з того, хоча, як каже народна мудрість, дурень думкою багатіє, бо, звичайно, що це швидше Лильо поюзають за лиля, ніж він Фрідмана чи Альфа-банк.
Компроміси завжди вилазять боком чи пузом і це завжди особливо чітко помітно (не зважаючи на увесь розпіарений жіночий артистизм) у вразливі, жіночій натурі, бо жіночий біль має свою, особливу природу.
Виступ Ірини Подоляк більше схожий на якийсь галімий театр а-ля опера "Ірод" Олексія Коломійцева (якого незабаром або поб'ють за самозакохану бездарність місцеві театрали, або проклянуть місцеві глядачі за театральний авантюризм).
Епізод з Подоляк – це той жахливий момент, коли треба щось погане виправдовувати тими зрадливим словами, тією зрадливою мовою, тим зрадливим та вислизаючим язиком, тією зрадливістю вимовленої думки, сиріч, брехні.
А що це за волосяниця поверх гольфу? Зрозуміло, що у деяких категоріях місцевого населення 90-ті з одягу нікуди не зникали, але ж у нардепки, у порядної львівської пані має бути якась культура, смак, шик і стайл.
Що це за нехтування духовних ідеалів та орієнтирів тілесної краси? Що це за ігнорування габітарного іміджу?
У тій своїй аскезі Ірина Подоляк стає схожою на героїню Галини Волчек у фільмі Данелії Осінній марафон – перекладачку Варвару і саме такі асоціації для Подоляк є особливо підступними та варварськими.
У вже згаданому казусі Фаріон-Подоляк розповідається про таланти та їх фанатичних шанувальників, які падлять таланту увесь кайф своєю екзальтованістю. Тепер вже сама Подоляк опинилась на місці затятих шанувальників і тепер вже вона псує увесь кайф Фрідману своєю непереконливою екзальтованістю.
Львів – це місто-карнавал. Місто-м'ясце, якби сказав Макс Попелиш-Росочинський, місто-фарш.
Але усе це дрібні персонажі, другорядні.
Головний відмазувальник (і тому зрадник Батьківщини, малої та великої) Альфа Джаз Фесту від сороміцької російськості – це, звичайно, Андрій Іванович Садовий, який в образі милосердного Ісуса вирішив зійти у це загальноміське гріхопадіння, злитися з малими цими у сопричасті душ, переплюнути в агресії Радика (тобто будь-якого ідіота) і агресивно спробувати засунути свій кулак в горло агресору.
Натуралізм такої живописної картинки апелює до якоїсь міфічної античності чи до середньовічного фентезі, тим більше, що особливо вусатий та волосатий Садовий вже був героєм фентезі Видавнитва Старого Лева у книзі Мар'яни Савки "Казка про Старого Лева".
Садовий вирішує не цуратись нічого людського і те, що він несе зі свого пастирського амвону однією ногою вже перебуває на території божевілля. Він називає джазменів борцями за волю та справедливість (добре, що ще не Бандерами, бо це вже починає нагадувати японський реп-мюзикл) і сподівається, що ці хедлайнери ще скажуть "Слава Україні" (Тягнибок має терміново робити пластику і змінювати прізвище).
Але епічна картина кулака в роті агресора й досі витає перед очима, бо це наче Самсон розриває пащеку леву. Хоча, можливо, треба якось трохи навпаки, бо лев, цебто, Львів так чомусь постає у статусі жертви єврея і тому треба якось навспак (ось воно те, про що говорив Ігор Лильо) – лев розриває пащеку Самсонові і дає йому трохи даліли.
Та ілюзії мінливі і тому усі добре розуміють, що це Фрідман розриває пащеку Львову. Хоча, звичайно, що деякі побожні галичани можуть побачити в імпровізі Садового відвічну мрію світового українства – фістінг Путіну на руїнах Кремля.
Щоправда, за хвилини перед тим, як сказати про кулак в роті агресора, Садовий так спокусливо покусував власні кулачки в екстатичні моменти, коли так млостився тією думкою, що все потрібне заходить куди слід і виходить як треба, що це саме його можна назвати агресором, якому він збирається засунути свій кулак у горлянку.
І це, таке собі самопещення Самопомочі серцем ангела.
Схоже, що Садового, як і полковника Редля, погубить потяг до прекрасного.
І насамкінець для усіх шанувальників джазу звучить хіт "101" з нового альбому колись пост-джазової групи з Лондона Portico Quartet (такими вони були колись), а тепер вже більше електронного (навіть з віражем у альтернативне еренбі) у своєму спліні колективу Portico.