DakhTrio "Тичина: Феномен доби" (2024)

Немилосердно роздуте та загалом безблагодатне дійство з одним притомним винятком.

Друга частина трилогії гурту DakhTrio на вірші українських поетів лише раз опритомнює на свіжому повітрі поміж театральної патетики та істерики.

Музичний проєкт київського театру Дах створює музичні вистави на вірші українських поетів і десь поволі собі снить про славу своїх старших виховників з ДахиБрахи та Dakh Daughters. Наразі ж вони є цілком зайвим елементом під дахом театру Дах.

Першою ластівкою їхньої трилогії був альбом "Стус: Перехожий" (2021). Слава театру Дах і веде їх за собою, але після ознайомлення з їхньою візією на Стуса та Тичину аж страшно подумати про те, хто третім потрапить їм у руки. Хоча, до речі, гурт Dakh Daughters опритомнів лише на третьому альбомі.

Музично-театральний гурт DakhTrio – це, звісно, не аматори з МУРу, які намагаються реабілітувати Тичину невідомо від чого, проте їхній альбом "Стус: Перехожий" є суцільною карикатурою. Добре, що вони ще не римують Стуса з тусою, як це якось робила Загорецька у Лізі сміху, і якимось дивом уникли сопричастя з бездарним байопіком Заборонений (2019).

Альбом "Стус: Перехожий" є немилосердно роздутим та безблагодатним явищем з треками від п'яти до тринадцяти хвилин та клішованим інструментарієм. За його академічним кітчем та юродивим голосінням вокалістки з карикатурним чоловічим підспівуванням збоку зовсім не видно Стуса. Це якийсь блаженний жах від першого до останнього треку, де вже незабаром вже заводитимуть йодлі. 

За одноманітною патетикою тут нема нічого живого, а лиш одні бездушні штампи ("Ми вже твої коханці, смерте", "Свічка"). Що їм такого зробив Стус, щоб отак з ними поводитися? У цьому прісному надмірі вокалістка, якщо не істерить, то зомліває або конає ("Тиша", "Колеса"). Для чого? Поезія Стуса хіба цього потребує? Для чого там та дешева солодкавість, наче у кобіти, яка озвучувала Терезу Лісбон в останніх двох сезонах Менталіста та майже зіпсувала там усе? 

Схоже, що вони взагалі не розуміють Стуса своєю мельпоменою ("Терпи"). Всі ці їхні багатохвилинні подорожі важко назвати медитацією чи розважанням. Особливо там, де вони псують справді цікаві речі. "У цьому полі" такий живий, такий технічний вірш, а вони наче зомбі панахидні на ньому повзають без жодних ознак життя. Які тут згадки про гурт Пиріг і Батіг, тут аби до Пивоварова остаточно не скотитися.

Добре, що гурт DakhTrio на альбомі "Тичина: Феномен доби" не взявся своїми руками за перса дівчини спросоння, за всю інтимну лірику Тичини. Їхня запрограмована механічність та цілковита відсутність тепла тут нікуди не щезла. Тривалість треків вони таки трохи скоротили подекуди, однак всі охочі зможуть натрапити на одинадцять хвилин "Скорбної матері". Десь можна почути навіть якесь мінімальне різноманіття. 

Загалом всі ці патетичні кліше можна легко уявити десь у школі, але ніяк не у театрі Дах, який так тримається своєї винятковости ("Народ"). Навіщо Тичині їхня істерика, все те їхнє неживе та нерухоме ("Світає", "Арфи", "Паліть універсали")? Може вокалістка DakhTrio десь так поволі шукає у собі зі свічкою у руках послідовницю Діаманди Галас? 

Після Стуса у них немає також і жодного розуміння Тичини. Не просто ж так у нього там буває присвята Сковороді ("Замість сонетів і октав"). Вони нічому не вчаться та зовсім не змінюються у своїх театральних домовинах. 

Схоже, що лише вітром їх якось занесло на терени Марка Голліса, де вони й відшукали свій найкращий трек ("Тополі"). Здається, що трапилося це зовсім вже випадково, адже вони зовсім не цінують цієї нагоди. За ці роки в українській музиці на вірші українських поетів було чимало поганої музики, але настільки черствої, як у DakhTrio, то ще треба пошукати.

Може хоч якось їх надихне на щось притомне трек "Breath Out" Dawn Richard та Spencer Zahn з альбому "Quiet in a World Full of Noise" (2024)? Може хоча б спонукає їх робити треки до чотирьох хвилин.