Допотопна театральщина калуського репера Izi Surf з львівського театру "Варта".
Дебютний альбом театрального репу, який може стати одкровенням лише на малій сцені театру імені Марії Заньковецької.
Дебютний альбом калушанина, а нині актора львівського театру "Варта" Юрія Сулика під псевдо Izi Surf переслідує типова проблема місцевого начебто репу, де вже майже всі навчилися насмикувати собі саунд, але з лірикою та сенсами – повний атас.
Його театральний реп може багато флексити під різними масками про флоу, мемфіс чи треп, але мисленнєвий клієнт там лише один. І його допотопне мислення бовтає власну думку у просторі десь ще у часи Ноя. Це театральне кривляння настільки нудне та передбачуване, що може працювати лише як пародія на місцевих реперів. Наприклад, на Гоню та Паліндрома ("Перший день землі", "Тиша", "Мене тут нема", "Романович"). Чи на Калуша з його голою технікою скоромовок без будь-якої ідеї в голові ("Чорний день", "Чистота").
І якби Izi Surf справді робив якусь нерозбірливу мамблу під цей свій саунд, то це було б вже набагато цікавіше, ніж шансонне жонглювання товариша Псюка. Хоча, може це така місцева пародія на Ghostemane та Suicideboys? Або просто на реп, бо хіба поміж блюзу на треці "Тиша" рефреном йде не фраза "моя піся сильніша за шум".
Винахідливий саунд стає фіговим листочком для цілковитого трешу у текстах Izi Surf, де б краще він був сутенером-чечіточником з серіалу Друзі, ніж читав про чечітку у калюжах біблійних масштабів. Його саунд (і цікава ідея з семплом у "Реве та стогне") стає йому авансом на майбутнє. Ось таке його театральне кривляння було б у Львові останнім писком моди десь років 20 тому ("Чавелла"), але нині це може бути одкровенням лише на малій сцені театру імені Марії Заньковецької, де все це ще й пафосно наречуть оскверненням святині.
Його пародійному лавкрафтіанцю потрібна нова мова та нові інтонації, тому що навіть на альбомі "We Are" (2021) Jon Batiste з його ретро-зальотами інколи більше експресії, аніж на усьому диску "Тиша", який лише й думає про щось таке величне, неминуче та несуче.
А коли Сулик перестає ламатися кривлянням актора погорілого театру, то відразу знаходить потрібну інтонацію у Львові. Шкода, що лише на останньому треці альбому ("Василь Чумак"), який би мав бути наріжним треком його "Тиші". Там відразу проростає така антоничева іронія (а не якась, прости Господи, чавелла), так відразу проситься на руки сонячний вайб пантеїзму, що Сулику вже варто задуматися над семплами з дискографії Артема Бемби чи над музичним супроводом до якоїсь нової виставки Мар'яна Пирожка про святі рослинки у Львові.