Khrystyna Kirik "Sub-sur-face" (2024)
Київська музикантка Христина Кірік з внутрішнім перформансом у невідоме.
Електронні ритуали контрабасистки Христини Кірік у пошуку незнаного, небаченого та незрозумілого.
Христина Кірік є контрабасисткою гурту Kristina Kirik Quartet, проте у її електронних проєктах джаз там ні до чого. Разом з ummsbiaus, ногируки чи Adaa Zagorodnya вони вже можуть створювати сестринську групу з дослідження химерних звуків та непевних станів.
Химерне та непевне у них, певне, стане актом феміністичної презентації, а тому варто цей момент таки лишити для якогось іншого, глибшого дослідження.
Об'ємність її конструкцій – це чистий захват попри всю її увагу до випаленої тематики пустки. Поміж своїх людей там можна згадати Bernard Parmegiani та Steve Reich, наприклад, з альбомом "WTC 9/11" (2011), однак ближчими їй, схоже, будуть Eliane Radigue, Delia Derbyshire, Sarah Davachi та, напевне, Jlin.
Розгляд її дискографії перед її новим релізом "Sub-sur-face" варто розпочинати з альбому "Liniyï of dead flowers" (2023). Це повністю загублена постапокаліптика з пекельними плачами й стогонами на ланцюгах на тлі пронизливого вітру, де її дрону та ембієнту варто додавати приставку -дез (або ж просто називати горорембієнтом). Ця тривожність ядерної катастрофи, до речі, чудово б пасувала стрічці Злітна смуга (1962) Кріса Маркера.
Це попередження з майбутнього. Випалене наскрізь заклинання забутих голосів з потойбічним шкряботінням, яке повільно клубочиться у нікуди багатоголосим відлунням німих свідків у навському колі. Щось відверто приречене, де гротесковий гумор поміж руїни від шенберґового П'єро вже не годен нічого збудити своїми атональними сплесками. Поміж цієї мінімалістичності Кірік таки лишає якийсь слабкий промінь надії у фіналі, де з тим її чорним гумором вона могла зійтися зі своїм контрабасом з гуртом Dakh Daughters.
Альбом "Liniyï of red" (2023) продовжує ці жахливі одкровення поміж руїни з тим клінічним моментом травми, яка своїми постійними повторюваннями первісних слів намагається достукатися до ілюзії комунікації десь у далекій печері тіней. Поміж цього собачого холоду її дрон несподівано створює також й ілюзію якогось тепла поміж самотнього скреготу.
Поміж тих експериментів та становлення універсального мотиву води, який у неї періодично повторюватиметься далі, також можна почути й певний відгомін українських звуків. Особливо та варто виокремити трек "9L2iR4eD7o1fY5ï5" зі всієї його нестерпною та безплідною тавтологічністю, який наразі може стати чи не найкращих музичним супроводом до проєктів на тему Голодомору.
Трек "Уповільнення" (2024) розпочинається без будь-якої згадки про постапокаліптичну пустку. Це така собі медитативна замальовка з ембієнту та польових записів про побутове як певну тінь вічності, де поблизу можна пригадати альбом Мар'яна Пирожка "Сьпіви і Казання Ботанічних Сьятих" (2019). Це сновидна гра зі секундною відсутністю часу поміж комашиного шарудіння в міжатомній активності. Поступово цей трек трансформується у хаотичне булькання первісної, ледь не вічної у своїй протяжності самотності просто неба.
Трек "Something keeps coming from out of nowhere" (2024) повертається зі своїм контрабасом до травматичного розщеплення і в тій грі десь навіть можна відчути якусь тінь моментом Артура Рассела.
Трек "See you in a mirror labyrinth of uncertainty" (2024) знову нагадує якусь загублену капсулу часу поміж постапокаліптичної руїни зі вже рідним та чи заспокійливим мотивом води. Шарудіння, мікробіт разом з дроновими вібраціями наче ніяк не можуть вибратися з якоїсь пастки. За пастки пустки, де виходу вже не буде. Линуть етернальні голоси, музична скринька повторює один і той самий момент, немов молитву, пісок наче ще біжить, але час вже зупинився.
Альбом "Soundtrack From I She Her" (2024) супроводжує лялькову виставу, яка досліджує та представляє різні етапи становлення жінки, стереотипи, з якими вона стикається протягом життя та вчиться їм протистояти.
Це наразі найбільш різноманітний та доступний її альбом, де можна навіть виокремити і якісь моменти радісної розваги. Урочий дрон "Narodzhennya" може спокійно йти у найкращі треки року. Тут вона особлива уважна до всіляких оптичних змін у собі та навколо ("Dytynstvo", "Molodist'").
І чи не вперше її море тут справді заспокоює. Поміж потягу до мінімалізму є тут у неї й гра в індастріал чи навіть карикатурне техно ("Zla"). Уся її потойбічна увага наче щезає тут на мить задля чогось живого та рухливого. Чогось гіпнотичного з її контрабасовим грувом, де ще трохи й почнеться якесь днб у парі з Dakh Daughters ("I She Her Theme").
Навіть смерть тут мерехтить таким теплим дроном, ледве не світлим органним витанням ("Death"). Христина Кірік уважно підносить цю смерть як певний ритуальний досвід розшарування та розчинення. Вшанованого та врівноваженого.
Новий альбом Христини Кірік "Sub-sur-face" (2024) є музикою до перформансу, що досліджує спектр людського існування. Цей проєкт вона створювала у межах менторських сесій з Джулією Сантолі від платформи Time Based.
Це, за її словами, медитація, яка налаштовує на відкритість, зв'язок із буттям та почуттями. Шлях заглиблення та звернення до власної глибинної пам'яті. Спроба зануритись у час, коли ми ще не були ані тілом, ані свідомістю. Це спроба зустрітись на перетині зовнішнього та внутрішнього заради віднайдення омріяного балансу та надважливого спокою.
Усі її рідні елементи її ембієнтово-дронової гри тут також знову з нею. Вода, постійне повторення, етернальні співи ("unseen rays shimmer", "long attraction to light", "threads sprout from inside"), польові записи, мікроглітч тощо. Тут її сюр нарешті розкривається якнайширше та нагадує дещо з гурту The Residents ("keep my eyes closed so i know where to look"), як і певний потяг до кінематографічної циклічності зі зацикленим ефектом платівки ("last time i had a dream").
Її гра нарешті увиразнюється як постійний пошук, адже медитативність і є розважанням, вервичковим перебиранням варіантів. Це якась магічна пульсація, інколи навіть зі сопілкою та дзвіночками, яка виколисує нову свідомість ("patterns pulses noises").
Свідомість потойбічну, чужу цьому катастрофічному світові з його церковними дзвонами поміж пустки ("a point appears as a line"). Якщо тут приблизно й можна щось згадати у шанобливій застиглості, то хіба лавкрафтівське оповідання "Сторонній".
Десь саме тому тут і лунає трек "Night Horns" з нового альбому Sarah Davachi "The Head As Form'd In The Crier's Choir" (2024).