Лея "Місце де можна відчути всі емоції" (2025)

Другий альбом виконавиці Леї намагається показати приватні подробиці її співочого життя.

Нова Лея обіцяє багато чого такого всілякого, до чого наразі не готова навіть приблизно.

На обкладинці альбому Лея дивиться на тебе так, наче заглядає у душу. Обіцяє оголитися, щоб показати справжню версію себе, однак там нічого загалом дивитися. Хіба споглядати порожнечу.

Після міфологічного альбому "Бестіарій" (2023), де вона поставала приятелькою Хухи-Моховинки, виконавиця Лея якось вирішила закрити свою фольклорну епоху. І се, певне, чудове рішення. В анонсах до нового альбому вона обіцяла зняти з себе всі маски фолку, містики, казок та вигаданих світів, щоб оголитися перед слухачем у чомусь новому там, де вона буде справжньою версією себе.

На слові "містика" вже можна починати плюватися, адже цьому її реквієму за мрією бракує хіба райдужного кітчу. Її сповідальна окремішність претендує на якусь емоційну унікальність, хоча до чогось оригінального вона наразі не зовсім готова.

У сльозливих фолкових рештках їй бракує глуму чи чорного гумору ("Легенда про дівчинку"), а у чомусь начебто кабаретовому – іронічности та шизи ("Крик"). Її героїчна патетика загалом доволі стереотипна у своїй кінематографії.

Театралізований надмір зраненої душі ще якось можна зрозуміти у фолкметалі "Бий", проте не там, де він вже починає перетворюватися на цирк у своїй патетиці про те, що ця композиція є відображенням цієї епохи, коли біль і лють переповнюють український народ.

Україні вже досить одного Вакарчука. І для кого вона тут пробиває ту четверту стіну? Що тут такого відвертого у цьому кітчевому маскараді перебиранців? Хіба з чимось таким вона ще якось замахнеться на якийсь ґран ґіньйоль для Паліндрома.

У трип-хопі ті сліди гіперболізованої інфантильности ще більше віддаляють її від ідеалів Portishead ("де я?"). Хіба у приспіві вона досягає ще чогось побожного. Трип-хоп не любить такої перекрученої штучності. Якщо вона взорується на кліпи Паліндрома, де Христина Соловій вдає з себе медіумку в інші світи, то це погана думка. І яку, власне, реальність вона згадує наприкінці цього треку?

Її другий потяг до Бет Гіббонс взагалі опиняється зі своєю фразою "А я збираю себе у жменьку зі ста шматочків сумних думок" десь на території кітчевої великомучениці Jerry Heil, яка передає кохання з ротика до ротика ("Вдома").

Лея тут вже відверто фальшує своїми кліше про якесь підводне прозріння. Саме цей образ вона б могла сміло продати Поляковій, яка ніяк не може знайти справжню версію себе у своїй приватній оголеності, поки її недалекий продюсер бавиться у візіонера зі своїми куцими маніфестами про майбутнє музики.

Цікаво, що саме тут Лея значно ближча до образу Рейчел Вайс, аніж Христина Соловій. Їй би десь вирушити на пошуки мумії поблизу гробниці Анубіса у супроводі капітана Французького іноземного легіону. Це вже, власне, була б чиста комедія, яка потребувала якихось легших жанрів, аніж увесь попередній досвід Леї.

Саме це, до речі, вона й демонструє на початку найкращого треку її другого альбому, який стартує наче якась босанова від Kings of Convenience ("Вільні"). І Лея там така цікава та свіжа аж до того моменту, де вона навіщось починає роздавати навсібіч ейфорійний розмай казкової романтики в дусі нью-йоркського дуету Дарка й Славко для старих ромкомів з цілковито щасливим кінцем.

То може її душі все ж рідніше щось на кшталт Шанаї Твейн, аніж якась заміфологізована готика? Мо' лише попрок є її справжнім покликанням? І не тре вже так довго йти до чорта в зуби.