Паліндром "Машина для трансляції снів" (2025)
Один з найслабших наразі альбомів Паліндрома з сеансом самобичувального кітчу.
П'ятий альбом львівського артиста Паліндрома про важке життя українського артиста в апокаліптичні часи.
Нове кіно Паліндрома у своєму святому мазохізмі зрештою доходить до кітчу. Увесь його відчайдушний, металічний звук, який він так наполегливо громадив роками вгору, з криками падає вниз після панахидної солодкавости його гіпербол.
Здається, що Паліндром стає ще більшим фанатом Еміля Чорана. Десь тут варто відразу йому зазначити, що псевдоготичний кітч – то є емо. Це якраз той момент, де йому напрочуд зручно у всьому цьому блекгейзі, індастріалі, пост-році, дум-джазі тощо поміж відчуження та спустошення а-ля Джорджо де Кіріко на обкладинці.
Та попри всі перебільшення з найкращого тут можна згадати хіба треки "Молоко" та "Ангедонія". Перший завдяки Скрябіну тримається перфектної готичної інтонації, а другий рятує комічний абсурд рядків на кшталт "Мені сняться вагіни, шо співають мені колискову. Я загубив своє лібідо в полі колосковому". Третім би тут у ці останні дні мав бути ще один скрябінський трек "Лінч мій дідо" та для цього у ньому варто лишити лише приспів.
Гіперболи роблять його схожим на просторікуватого Гоню, який навіть поняття не має про щось потойбічне ("Невагомість"). Робертові Смітові транзитом через Кататонію він навіщось дарує побутові подробиці про паличку для вух ("Німію"). У зашпортаному дуеті з Жекою Степан взагалі зайвий зі своїм образком юного богоборця ("Хаха").
"На Кульпаркови" він навіщось переходить дорогу львівському гурту Бетон, хоча це не зовсім його парафія. Цей трек, до речі, ще один сигнал Паліндромові про те, що йому таки варто з'їздити відпочити на тепле море. Про це йому сповіщає й трек "Я боюсь", де він щось трохи загнався зі своїми страхами у пошуках кращої версії себе поблизу іронії про Ляну. Та клята львівська вологість – то трохи не для нього (особливо цього травня). Оно вже й Мар'ян Пирожок перебрався до Харкова. Місто Львів – не для сонячних днів.
У чомусь дум-джазовому за тим фаталістичним наївом можна хіба відзначити особливо тонкий натяк на кротів поміж львівських дієвців культури та інших муніципальних закладів ("Сансет 2", "Внутрішня краса").
Цьогорічний альбом Drudkh мав би стати особливим натхненням для внутрішнього спротиву Паліндрома на треці "На дорогах". Та мимоволі, навіть можна написати, що несвідомо, а це не надто добре для його лірика, він став учасником історичної зустрічі секуляризованих неуків та немовлят у вірі. І річ навіть не у деяких кліше.
Цього нині не хочуть помічати, можливо, що навіть і не розуміють, але розтиражований богомільний кітч від українських поетів під час війни ні до чого доброго не приведе. Хіба ще раз нагадає історію прихильників Дена Брауна, які у пошуках Святого Ґраалю шукають не своєї відповідальності, як Церкви, у Тілі Христовому, а якусь конкретну кобіту зі сакральною генеалогією, яка їм все організує. Буквалісти завжди такі кумедні у своїх пошуках дива.
Нещодавно, до речі, у видавництві "Дух і Літера" вийшла збірка "Світло у долині. Історії християн під час війни", де один баптистський пастор з гордістю цитує слова знайомого поета "На Донбасі немає Бога. Він виїхав у Польщу за програмою "Шлях". Якщо у цьому інфантильному місці той пастор апелює до чогось богословського, то у нього серйозні проблеми з теологічною освітою.
Також особливо на альбомі "Машина для трансляції снів" варто застановитися на його протиприродному дуеті з лібідолебідкою Христиною Соловій ("Холодна кров"). Можливо, що десь їх й зближує любов до сюрреалістів на обкладинках альбомів та цього замало для того, щоб хоч якось перекрити інтонаційний кітч Соловій на його треці.
Хіба Паліндром взяв її для того, щоб як апостол Павло сказати, що має колючку у тілі, посланця Сатани, щоб він не величався. Це також не надто йому допомагає, адже він, здається, десь трохи забув під час слів про метафори паліндромівського потойбіччя, що на Грибовицькому сміттєзвалищі загинули люди.
Кліпові алюзії на стрічку Френсіса Лоуренса Constantine (2005) варто вивести у дві лінії. Соловій у своєму дешевому косплеї навіть приблизно не Рейчел Вайс, яку якось невипадково запросили на роль близнючок в одному серіалі за мотивами фільму Кроненберга. Це ще один кітчевий момент у паліндромівському світі. Якщо щось подібне й було колись на її фото, то хіба у день посвяти у студенти. Нині все це у ній десь зникло.
Якщо Паліндромові так вже захотілося побачити те, як Христя-тян поводиться з ним у сні, то вже мусив би натякати на Паприку (2006) Кона Сатоші. Хоча ідеальним рефреном там, звісно, що було б аніме Perfect Blue (1997).
І взагалі навіщо кітчевому потягу Паліндрома до чогось потойбічного той Констянтин, якщо у нього є уродженець Львова, польський режисер Анджей Жулавський? Паліндром то є справжній соулмейт Жулавського з його потягом до двійників, істерії, ментальних розладів та чогось апокаліптичного.
Батько Жулавського під час Другої світової годував вошей у львівському інституті Рудольфа Вайгля і так зміг вижити за нацистів. Щось трохи з цього моменту можна побачити у фільмі Анджея Жулавського Trzecia część nocy (1971).
Найбільшою ж алюзією до паліндромівського світу мав би стати горор Жулавського Possession (1981) з Ізабель Аджані (у фільмі Mortelle Randonnée (1983) вона суцільна бімба). Христя-тян в обіймах октопуса – то є чистий хентай. Такого сюжету з нею тутешня публіка ще не бачила, але відверто спрагла всією душею (особливо отець Назарій Заторський).
Який вже там лолікон після такого розмаїття. Massive Attack, до речі, вже якось зняли кліп "Voodoo In My Blood" за мотивами цієї стрічки, то Соловій спокійно могла б закосплеїти Розамунд Пайк у підземному переході на Митній. Символізму там хоч греблю гати.
З чогось ще польського про тоталітаризм Паліндромові можна підкинути стрічку Szpital Przemienienia (1978) Едварда Жебровського за мотивами роману Станіслава Лема. Він чомусь так шукає той Твін Пікс за океаном, хоча тут, у Львові, завжди було море чортівні. Львів і є тутешній Твін Пікс (без усіх рагульських згадок про святу Галичину для столичних задротів та місцевих лівачків).
Навіщо йому Роберт Чемберс з його "Леді д'Іс" якщо є львів'янин Стефан Грабінський з "Коханкою Шамоти"? Її вже стільки екранізовували, а ще ж є за мотивами Грабінського горор Dom Sary (1985) Зиґмунта Леха.
Нині є чимало чого на екранах до кольору, до вибору для майбутньої стрічки Паліндрома. Від боді-горору Den Stygge Stesøsteren (2025) Емілі Бліхфельдт, яка не лише конюхом передражнює Три горішки для Попелюшки (1973), і аж до "Русалоньки" Русі в карпатському Куркамаркеті з фільму The Legend of Ochi (2025). Та, здається, це саме той момент, щоб ще раз подивитися чехословацьку класику Юрая Герца Spalovač mrtvol (1968) поблизу Конформіста (1970) Бертолуччі.
З такої нагоди тут й лунатиме трек "Strange Old World" з нового альбому "Nation Shall Speak Unto Nation" (2025) Едвіна Коллінза, якого вже зовсім важко запідозрити у наріканні на апокаліптичні часи.