Літеплий реліз з об'єднаною коаліцією друзів та приятелів, яких тут майже не чути.
Четвертий альбом львівського гурту Бетон губиться між маніфестами та меседжами, щоб істотно відірватися одним треком для качалки перед дзеркалом.
Нову плиту гурту Бетон важко назвати територією гри чи фундаментом розваг. Це загалом доволі літеплий запис. Вони все більше нагадують деяких тутешніх реперів, яким лише краще від того, якщо з їхніх треків забрати всі слова та лишити один інструментал.
У політиці чи соціалці вони враз перетворюються на персонажів своїх треків. Цим нагадують дніпровського репера jockii druce. Коли він співає про свої рідні гаражі, то назагал все чудово. Як тільки він починає бавитися у політику, то відразу з гоголівської шинелі вилазить його маленький пролетарій, якому лучче пристати на діверсіті у всьому світі, аніж українізуватися. Гурт Бетон також може мати свої кохані гаражі десь на Кульпарківській чи Світанковій, щоб ближче було їхати на студію Africa Records, де вони й писали цей альбом.
Цього разу вони дають щільного гардкору з великими намірами, щоб потішити стрийка Леммі услід за піпиним Борщем. Добре, що тут з ним саме Піпа правильний, а не та Піпа сихівська, хоча загалом участь запрошених виконавців на альбомі "Юніті" цілком символічна. З чогось ширшого від тих тут хіба одна морріконеска на гармоніці.
Їхній новий звук вже традиційно псують допотопні ідеї, вимучений комізм та банальні тексти. Соціалка проти кумівства та хабарництво й досі, звісно, є актуальною, але ж не у такому недбалому виконанні про козаків та гетьманів ("Але"). У чомусь політичному про корито ("Нові обличчя") їм відразу бракує пророка босяцьких істин Міші Правильного (ще одного підписанта Africa Records). Десь років вісім тому Садовий, що той Трамп, сміло міг брати цей трек на свою передвиборчу агітацію.
Нині ж політичні опоненти можуть вважати згадки про шоколад наїздом на Пороха від представника команди Садового, щоб натомість закинути історію про одну трансгендерну персону, яку свого часу полюбляв друкувати сайт дружини Садового, яка якось уже в екзилі відзначилась фразою на кшталт "Добре, що вбивають праваків. Буде більше уваги до нас".
Дивно, що про це якось не згадав ще один підписант Africa Records, колишній депутат Львівської міської ради Гаррі Шульц у своєму альбомі "Кенсел" (2025). Є там у нього поміж популістичних маніфестів та, здається, несвідомої алюзії на заяву російського репера Oxxxymironа про Матір Терезу та Папу Ратцинґера ("Джоан Роулінг сестра моя, а батя – Лавкрафт" у треці "Грінпіс") один трек про небезпеку латексованого квіру для тутешніх теренів. Дивно, що на це ще ніяк не відреагували його ідейні опонентки з феморганізації Білкіс.
То є нині цікавий феномен вибірковості та ілюзорності для громадянських досліджень українських панків. Наприклад, лібералам зі Суспільного зручніше сваритися з критиками діснеївської Білосніжки (2025), ніж помічати у себе під носом сексизм та гомофобію у стрічках на кшталт Песики (2025) та Відпустка наосліп (2025). Про паразитування на ЗСУ у фільмах раша гудбай (2025), Потяг у 31 грудня (2024) чи у тій же Відпустці наосліп вони навіть не заїкаються.
Ще більш плачевним у гурту Бетон є беззубий антиклерикальний рейд за підтримки Дмитра Кумара ("Став Матку Боску"). Хіба вони хтіли закинути щось геополітичне ченстоховським полякам, то тоді варто було ще згадати й органний зал для бойфрендів у костелі Марії Магдалини. Якщо ні, то це вже щось настільки загумінкове, що взагалі не бачить ширшого контексту у своїх допотопних байках про святу Галичину.
Здається, що світочам агресивного атеїзму та свідкам антиклерикального поступу варто підрихтувати оптику, оскільки вони вже не годні відрізнити Кадат від Саркоманда чи Великої Безодні зі всіма її бголами, ґуґами та ґастами. Вона навіть не зауважують, що є безпосередніми учасниками історичної зустрічі секулярних неуків та немовлят у вірі, зокрема з їхнім псевдодуховним кітчем в українській музиці (Міша Правильний, Гоня, Псюк, Вакарчук, Бабкін, Монатик, Jerry Heil та alyona alyona тощо). Мо' за декілька років вони таки щось й зрозуміють у своїх бульбашках, хоча у Львові вже понад десять років минуло з так званої Ночі гніву, а ніхто й досі нічого не розуміє.
Варіанти вже роки три пишуть про те, що практика богомільного примітиву вже пішла транзитом через Тернопільщину на Рівненщину, і свята Галичина ще багатьом колись здасться раєм толерантності на їхньому тлі. Антихрист, як його собі уявляють нинішні буквалісти, якщо звідкись і прийде, то хіба з Рівненської області. Про це вже навіть є соціологічні дослідження.
Навіть Міша Правильний та його маленький трампик Гоня (ще один підписант Africa Records) вже трохи відкрили очі на світ та наче передумали палити цю грішну юдоль у Львові біля кафе "Єрусалим", а Бетону та Кумару сам Бог велів щось подібне. Нехай з цієї нагоди Сет Роґен зніме якийсь абсурдистський серіал про український реп та зіграє там Мішу Правильного.
У химерні часи живуть нині всі ці начебто репери та панки, мусять якось швидше реагувати на всі їхні щоденні виклики. Хоча б на святу сльозичку з ока Джо Роґана під час слів Мела Ґібсона про те, що Ісус не міг померти за брехню. Чи вихід самого Річарда Докінза, автора книги "Ілюзія Бога", з правління Фонду свободи від релігії (Freedom From Religion Foundation) після істеричної, за його словами, підтримки останнім того, що він називає трансгендерною релігією. У світі навколо відбуваються глобальні процеси, а вони тут зі своїм локальним рефреном про Матку Боску, тю.
У майже всіх інших їхніх треках за межами політики, соціалки та релігії вони намагаються компенсувати свою загальну загубленість драйвом для качалок ("Де я?"). Щось з цього репертуару, звісно, більше б пасувало поппанківським підліткам на скейтбордах, а не дорослим вуйкам ("Ми несем"). Хіба що вони так за прикладом того ж Гоні шукають маленьку дитину у собі. Бідного Альберта там майже не чути, а десь посередині можна натрапити й на декілька вдалих рядків.
З цього ґрунту й постає найкращий трек альбому "Юніті" – "Без крові", де у приспіві вони навіть хапають щось омріяне за хвіст перед дзеркалом. Поблизу нього ще можна згадати трек "Нормально", де регейний Левко Дурко зустрічається зі саундтреком до мультиплікації Острів скарбів (1989) заради однієї вбивчої маніфестації. Загалом після такого досвіду гурту Бетон серйозно слід подумати над тим, щоб трансформуватися побічним проєктом у Тріо Галяретка та випускати дитячі пісеньки.
А найкращим наразі на лейблі Africa Records й досі залишається сінтвейвовий артист Remy Lights зі своїм хітом "Срібні ночі".