Гуманістична казочка про милосердне СБУ та російську пропагандистку від режисера Моєї прекрасної няні.
Квартальний режисер Олексій Кірющенко з утопічною індульгенцією самому собі та фальшивим покаянням за роки українофобських серіалів.
Режисер російського серіалу Моя прекрасна няня Олексій Кірющенко вирішив якось зробити патріотичне кіно про преображення однієї ватної пропагандистки. Та скільки б він не шифрувався сукенками, всі відразу розуміють, що проросійська рупориця Марго Власова – це і є Олексій Кірющенко. Він фільмує щось сам про себе.
Під омофором 95 Кварталу, з продюсером Сергієм Шефіром (мультфільм Гуллівер повертається (2021) за мотивами одного радянського піонера) та сценаристом Юрієм Костюком (Слуга народу, Свати) Кірющенко робить фільм про диво. Про преображення та милосердя. Про шанс на покаяння від СБУ з євангельськими паралелями про три дні та Савла-Павла.
Усе це, звісно, надзвичайно патріотично, однак жодного дива у стрічці раша гудбай не відбувається. Ніякого покаяння в тій індульгенції немає, адже він знову фільмує ще одну халтуру. Щоб він не знімав у Кварталі нині, це завжди буде примітивний покруч на кшталт українофобного серіалу Останній москаль про потішних українців в етнографічному гетто на кшталт Весілля в Малинівці (1967).
Власне, не зовсім зрозуміло на що тут ще хтось сподівається? Усе закономірно. Творці бездарних фільмів Продюсер (2019) та Побачення у Вегасі (2020) фільмують бульварний кітч Буча (2024). Режисер Моєї прекрасної няні та Слуга народу робить недопародію. Режисер 4, 5 і 6 сезонів Сватів Євген Хворостянко взявся за фільм про Голодомор Співають коники у житі.
Свою історію про митарства ватниці в україномовному пеклі Кірющенко виводить чи то з вірша Самуїла Маршака "Отакий роззява" (в перекладі Івана Малковича) чи то зі старого анекдоту про Саіда та товариша Сухова зі сакральним словом "стрєлялі".
Це ще одне бездарне паразитування на війні, де відсутня будь-яка думка чи фантазія поміж звичної мішанки радянських та закордонних цитат. Нудна пародія на нудну російську пародію Гітлер капут! (2008) за мотивами стрічок Олександра Березаня Шляхетні волоцюги (2018) та Давай танцюй! (2019), де галюцинації контуженого ватника зі Слов'янська проповідували на київських денсполах гасло "мистецтво поза політикою".
Ватна пропагандистка з Горлівки Марго Власова мала їхати у відпустку в Крим, думала, що їде у Москву, а приїхала в Ужгород. Увесь цей час, на думку режисера Кірющенка, вона спала. Може вона й досі спить, адже в її арсеналі обов'язково має бути сон про пекельні ритуали бандерівців над усіма російськомовними.
За такого примітиву навіть не згадаєш фронтирний комізм у стрічках Містер Піткін в тилу ворога (1958) Джона Педді Карстейрса чи Міцний горішок (1967) Теодора Вульфовича. Навіть не пригадаєш доречно львівське кіно На розі Арбата і вулиці Бубулінас (1972) Маноса Захаріаса за заповітами стрічки Коста-Гавраса Z (1969) про кондову радянську пропагандистку Ксенію Троїцьку. Вона, до речі, під час аудіоспогадів про свого коханця-грека вже так почала витати у християнській символіці, що, здається, остаточно збожеволіла ледь не голою на вулицях москви.
У своїй псевдопародії на шпигунський біґ-біт (і Штірліца у спідниці) Кірющенко ще мусить обов'язково згадати Леоніда Гайдая та його фільм На Дерибасівській гарна погода, або На Брайтон-Біч знову йдуть дощі (1992), оскільки поза чимось іншим він себе навіть не мислить. Навіть не передає цим привіт стрічці Вересень (2024).
А навіть якщо й мислить, то сценка в автобусі з рингтоном сина пропагандистки Дані "как упаїтєльни в рассії вєчєра" застаріла якщо не з часів фільму Євротур (2004), то десь з часу гічкоківської стрічки Torn Curtain (1966) також десь на приблизну тематику та всілякі втечі від спецслужб.
Його закарпатські алюзії на Приборкання норовливого (1980) Кастеллано і Піполо хіба несподівано перегукуються з подібним трешем у фільмі Відпустка наосліп (2025), яку режисерка Фадєєва зняла під крилом продюсера, а колись режисера Останнього москаля Семена Горова. Там, дивись, Кірющенко ще додумається до чогось на кшталт Дядько Адольф на прізвисько Фюрер (1978).
За його цитатним мисленням вилазить хіба плаксивий кітч зі всілякими маніпуляціями про милосердну любов та сумом за старим життям, адже до нового він не готовий. Це все, що він вміє.
Традиційні сексистські жарти він мляво прикриває якось пародійною концепцією. Його азірівка вже зовсім несмішна у цьому міфологізмі про двох сестер. Російську мову зверху перекладають українською, а фінальну промову Марго у Будапешті титрують вже українською, щоб всі зрозуміли її прокльони путінській росії. У своїй казковій маячні він навіть доходить до збройного прориву кордону з Угорщиною.
Кірющенко малює з себе великого гуманіста. Дзеркалить сексуальні домагання в Горлівці та Ужгороді. Дає паралельну лінію за участі дітей у виставі про Снігову королеву, де горлівський Даня мусить грати саме Кая, адже має таке героїчне обличчя. Милосердне СБУ також не без гріха та вже традиційно сподівається на сакральний совковий "авось", щоб відразу дати преображеній Марго українській паспорт.
Як всі вже зрозуміли, чоловік сестри Марго працює саме в СБУ, і живуть вони у доволі заможній хатинці. Це саме він найбільше вірить у її покаяння через конкретні причини шпигунського характеру у 2016 році. А ще у неї досі вірить один ужгородський лікар, її колишній бойфренд, адже саме від нього вона якось зачала свого сина, а не від горлівського ефесбешника Жори у цій сентиментальній серіальній багатоходівочці.
Найбільше ж гуманістичних маніпуляцій казкаря Кірющенка припадає, звісно, не на Ужгород, а на Київ. Саме тут після історії з дядьком Борею з російської пропагандистки Маргарити Власової остаточно спадає зазомбована пелена і перед глядачем вже постає свідома україночка з символічним прізвищем Приходько.
Це і є саме те притчеве повернення євангельської блудної синиці, яка вголос цитуватиме життєствердні вірші Симоненка. А все заради того, щоб у фіналі всі разом у вишиванках дружньо слухали один екзальтований трек Піанобоя. Кірющенко також вертатиме собі дівоче прізвище?
фото: dzygamdb.com