Примітивне продовження наївної радянської пропаганди Новий Гуллівер (1935) від Володимира Зеленського.
Мультиплікаційне втілення інавгураційної промови президента Володимира Зеленського для одноклітинних від студії "Квартал 95".
Президент України Володимир Зеленський навіть не соромиться в цій квартальній халтурі зазначати себе поміж авторів ідеї та сценаристів на першому місці. І чого йому раптом соромитися, якщо нова українська анімація – це бездонне дно без дна, де мультфільми Микита Кожум'яка (2016) та Викрадена принцеса: Руслан і Людмила (2018) дружньо освоюють казкову Хохляндію, а Клара і чарівний дракон (2019) своєю безликою та бездарною анімацією прорубує йому вікно у казковий треш.
Тут би відразу для балансу варто було б згадати, що і в нинішньому світі інколи трапляються відверто невдалі мультфільми на кшталт Аінбо: Дух Амазонки (2021). Проте там хоча б зуміли показати процес створення незайманим поглядом міфічної картинки про незрозумілі речі в дусі вогняної колісниці пророка Іллі очима пророка Єлисея.
Беззуба сатира Зеленського відверто взорується своїм трешем на класику радянської пропаганди, стрічку Новий Гуллівер (1935) Олександра Птушка, а тому американський мультфільм Мандри Гуллівера (1939) навіть не варто тут згадувати.
У фільмі Птушка піонер Петя під час літнього сну на природі повставав в образі Гуллівера супроти клятого капіталізму, який презентували різноманітні мультиплікаційні душі, дріб'язкові та дрібненькі. Поміж них особливо вирізнявся безголосий король, інфантил-комік з артистичними замашками стереотипного гея. За його спиною постійно стояв злий шеф поліції, який і експлуатував бідних пролетарів на підземному заводі, який мав на увазі Метрополіс (1927) Фріца Ланга.
За новаторським поєднанням кіно та мультиплікації, а також агітпропною заявою про те, що російська мова є рідною для усіх пролетарів світу, у стрічці Птушка більше немає нічого цікавого у тій своїй наївності.
Хіба що ще можна згадати пародію на Олександра Вертинського, який на той час був в еміграції, але вже в 1943 році повернувся до Радянського Союзу, щоб зіграти у львівській стрічці Михайла Калатозова Змова приречених (1950) католицького кардинала Бірнча, того ще сатану у стінах львівської Катедри. Власне, Змова приречених й цікава не лише тим, що там чимало Львова у кадрі, але й тим, що це ідеальна методичка для нинішньої російської пропаганди, де можна відшукати всі кліше про стосунки США та України.
Тому мультфільм Гуллівер повертається від студії "Квартал 95" та Володимира Зеленського й захлинається у своєму совковому мисленні. У тих своїх типових прикладах сортирного гумору (в епізоді про немиті чорниці хтось зі сценаристів мусить обов'язково просратися) та традиційній гомофобії совків з Кварталу (є одна начебто трансгендерна катівниця).
Попри всі спроби авторів розсмішити своїх одноклітинних глядачів тут варто обов'язково написати, що у цьому мультфільмі немає жодної вдалої спроби гумору, і цей безликий Гуллівер Зеленського банально несмішний продукт. Дивно, що в цій оазі совкового мислення відсутні жарти про тещу чи олів'є, зате є стара кавеенівська сценка про сімейний відпочинок, де у нього нічого, а в неї – гора сумок.
Це чистий жах та треш. За безбожним паразитуванням на цитатах нема жодної принагідної думки, а тому навіть цікаво почути про конкретні ідеї Зеленського у цьому сценарії. За Піратами Карибського моря та Бременськими музикантами, за Рататуєм, Мадагаскаром, Льодовиковим періодом, Маленьким принцом, Холодним серцем, Лего Ніндзяго та Леді Баг у цьому мультфільмі можна побачити лише голу дупу 95 Кварталу. І Заратустри з Космічної одіссеї Кубрика тут саме стільки, щоб оминути заяви про плагіат (десь поруч пробігає й заставка шоу Бенні Гілла).
Примітивний сценарій про примітивних мешканців Ліліпутії довершує жахливе дублювання, оскільки Кошовий, Дорофєєва та Пікалов чомусь вирішили, що вони вміють це робити.
Гуллівер повертається довго бавиться у тупість, щоб нарешті раптом натякнути, що вся ця острівна історія про Україну. А перед розв'язкою глядач нарешті має зрозуміти, що весь цей мультфільм просто втілює у життя інавгураційну промову президента Зеленського про те, що кожен з нас президент. Має зрозуміти, що Зеленський (Гуллівер) – син простого народу, пролетарій, так би мовити, про якого звіщали пророки, а ось Порошенко – це, звичайно, барига.
Пролетарський погляд Зеленського на капіталіста Порошенка мав би зняти нову версію "Трьох товстунів" Юрія Олеші та наразі йому якось легше уявляти заслуженого рошенівця в ролі інфантильного короля-блазня з гейською (зневажливою) конституцією, який так любить солодке, що всіх ним спокушає.
Пролетарський міфотворець Зеленський творить у Гуллівер повертається більше міф про себе. Поміж іншого він намагається відкинути від себе фейковість свого президентства, провести якісь проміжні підсумки свого керівництва, де йому так-сяк щось таки вдається (добудувати стіну), і змоделювати те майбутнє, де він після перемоги над лютим ворогом зможе поїхати відпочивати на Канари.
Цікаво також те, як Зеленський обертає на свою користь безголосу поведінку короля (типова маріонетка у Новому Гуллівері), оскільки його власна безголосість у дії – це подих демократії, відчуття братерського плеча, якогось бородатого вуйка, який стане наступним керівником цієї країни.
Якщо ж просто забити на всі ці міфології, то після стрічки Я, ти, він, вона та мультиплікації Гуллівер повертається можна констатувати лише те, що без дружнього російського плеча поруч уся культурна продукція товариша Зеленського та його компанії ніяк не може вийти за межі безликого трешу.
фото: Фб фільму Гуллівер повертається