Достатньо безмильно Руслана вибралась з глибокого дупельця в іконки непомильного Євромайдану.
А сам Ємайдан досить вигідно та своєчасно прийшов у пенсійне життя деяких українських артистів, які вже встигли засвітитись власними парсунами на багатьох народних знимках. У цей швидкоплинний та пришвидшений час локального апокаліпсису лінія протистояння між мислячим океаном і бездумним болотом є достатньо мобільною та лабільною.
Саме тому вручення Руслані ордену "За інтелектуальну відвагу" від капітули незалежного журналу "Ї" – це щось з області відвертого сарказму, бо ж не може такого бути, щоб у самісінькому зеніті інтелектуальної концентрації країни цей інтелектуальний рівень так різко падав десь за плінтус. Але це питомо провінційна звичка перебільшувати велич деяких речей.
Після насценної заяви Руслани про сакральне самоспалення, що дуже швидко виявилось метафоричним (і у цьому аспекті зблизила її з товаришкою Фаріон), якось дуже швидко почала зростати гіпотетичність того, що така майданна діяльність цієї співачки – це вже щось з області піару, а не революції. Та усі ці спання на каріматках поміж втомлених трударів і вставання з першими півнями – це ще були фіалочки культурних героїв, бо вже зовсім невідомо, що робити з ось цим відео, де Руслана намагається пробитись на Євромайдан за якимись важливими для себе речима після розгону його студентів та дітей. Особливо зростає ця невідомість після того факту, що про майбутній розгін знали усі (кому потрібно), окрім студентів та дітей.
Поп-артистам періодично потрібно нагадувати про себе публіці (необов'язково музикою), особливо після стількох років забуття та творчої кризи. Євромайдан може бути чудовим трампліном у світле майбуття і саме тому великим гріхом була б відмова від такої фантастичної нагоди. Перший диск Руслани "Мить весни" (1998) був, є, і, можливо, залишиться єдиним її адекватним альбомом. Останні її альбоми 2008 року – це вже були звістки з глибокої канави її ярмаркового кітчу та трешу, де вона, бабраючись у брудній баюрі, ще намагалась залізти на території тріп-хопу.
Колись давно, ще після перемоги на нікому непотрібному Євробаченні, Руслана розповідала в ефірі призабутої передачі Мелорама про один цікавий момент свого звукозапису у студії міста L.A., що став чудовою характеристикою її творчого методу в контексті світової музики. Якось так виявилось, що десь за стіною записувалась сама Вітні Г'юстон і ось вона, ще жива ікона та легенда поп-музики, була вимушена припинити свій звукозапис, щоб піти у Русланин рум, щоб подивитись на те, хто ж це так: не співає, не танцює, а гупає ногами. Такий несподіваний момент зустрічі зі ще живою легендою особливо надихнув Руслану на нові трудові звершенні на ниві поп-музики. Нові трудові звершення Руслани, зазвичай, були неврожайними. Щоб бути тіпа, сучасною вона почала запізніло (як і вся українська реклама) зловживати словами "кльово" та "класно".
Потім Руслана почала косити під Ріанну. Але навіщо сорокарічній галицькій теті косити під двадцятип'ятирічну барбадоську чіку? Напевне, далі у творчості Руслани буде період копіювання двадцятиоднорічної Майлі Сайрус і вона почне голою гойдатись на кулі та тверкати усе, що стоїть та не рухається?
Усі українські виконавці під когось періодично косять, але ж потрібно мати і більш шляхетні ідеали для наслідування. Навіть у таких попсовиків як Потап і Настя був момент фризурного захоплення творчістю Жанель Моне. Кон'юнктурці та піару на шляху відновлення уваги до себе завжди чомусь протистоять щирість та відвертість. Але навіщо заперечувати їх присутність у таких дещо піарних вчинках Руслани, якщо це й справді її останній шанс повідомити людству про хочу якусь свою присутність у цих диких танцях, де вона чомусь не на чолі, а лише у четвертому ряді чиєїсь підтанцьовки.
Для такого росту майбутніх преференцій якраз і потрібна така щирість та пристрасть. Бо невідомо, чи ще хоч якось відновиться її співоча кар'єра: чи вона повернеться до романтичних джерел чи знову буде загравати з фолковим кітчем. Але зважаючи на те, як воскресла після багаторічного небуття і забуття співачка Наталі з хітом "О Боже, какой мужчина" – і така оказія цілком можлива. Чомусь так сталось, що цю революцію хіпстерів очолили пенсіонери. І чи це в Україні пенсіонери такі полум'яні, чи це хіпстери такі байдужі, але увесь мислячий океан був очолений старперами.
Океан Ельзи, Руслана, Гайдамаки, Ірена Карпа, Положинський з Тартака, Фома з Мандрів, Фагот з ТНМК – усе це далеке вчорашнє української поп-музики. Хіпстери такого взагалі не мали б слухати, але стоять і слухають, світять мобілками та пруться лайками. Давно вже були підозри, що з українськими хіпстерами щось не так.
Хіпстери не слухають Океан Ельзи, бо ті поводяться зі своїми слухачами на альбомі "Земля" так, ніби в Україні й досі немає інтернету і тому можна впарювати різну пургу. Це альбом для тих, хто не хоче думати. Концерт старого складу ОЕ – це ностальгія за найкращими часами, що вже давно у минулому, бо після "Моделі" вони нічого путнього так і не зіграли. Це чудовий комерційний хід для притоки бабла. Це ілюзія колишнього щастя, це згадка минулого, бо майбутнього поки немає. ОЕ не мають майбутнього в Європі. Вони там банально загубляться у незчисленному сонмі епігонів брит-попу.
У цій імітаційній радикальності Ярмола з Гайдамаків чомусь забуває про свою нео-шароварницьку сутність, що також існує завдяки тій думці деяких посполитих співаків, що в Україні немає інтернету. Саме з цієї ілюзії (в контексті світової музики) і проростають смішні слова Соломії Мельник про "ні на що несхожість" (оригінальність) Dakh Daughters. Але таку наївність (чи нахабність) ще можна вибачити через постійну присутність у дарк чи фрік-кабаре елементів кітчу, що і мають бути такими наївними (нахабними).
У цьому ж контексті львівський Євромайдан є особливим заповідником культурної дикості з ведучою Фединою та такими співаками ротом як: Андрій Заліско, Назар Савко, Ліля Ваврин, Роман Ковальчук, Наталка Карпа, гурт Glamour. За цей час навіть місцеве ток-шоу Тинди-Ринди вибороло звання найгіршої музичної передачі всіх часів та народів і тому не настільки далекою є та думка, що різні бездари тотально повалили на Євромайдан за шматочком будь-якої слави та майбутніх преференцій. Що чекає у Європі на українську поп-музику. Позови за плагіат? Можливий поштовх у навколишній ретро-спрямованості? Вигідні позиції лише у ДахиБрахи та маловідомих загалу електронних проектів. На рівні слов'янської екзотики цей номер вже давно відпрацювали та поховали Gogol Bordello. З саундом та англійським вокалом Україну вже традиційно обганяють прибалтійські команди (слух. Instrumenti "Heartcore").
Цього року Україну на віражах обігнав навіть Казахстан з треком Галимжана Молданазара "Акпен бiрге".
Так усі пам'ятають про The Hardkiss та Gorchitza (+ море інших менш відомих колективів та виконавців), але де адекватні українські тексти, де вони, де? Тому поруч зі брєжнєвським застоєм Януковича можна писати і про культурний відстій більшості євромайданних облич зі сфери поп-музики.
P.S.
У новині про гіпотетичний та утопічний приїзд до Києва Modern Talking (низький євроденс) та Pink Floyd (високочолий прог-рок) чомусь згадується нардеп Блавацький і це такий ж абсурд як Янукович та слухання краєм вуха групи ЧайФ. Що спільного у Блавацького і Pink Floyd? Що спільного у Фаріон і Pussy Galore? Що спільного у Cех і Yes? Що спільного у малого Тягнибока і Hawkwind? Що спільного у старшого Тягнибока і Soft Machine? Що спільного у Кошулинського і Buzzcocks? Що спільного у Бенюка і Talking Heads? Що спільного у Панькевича та The Vaselines?
гіфка Майлі: everyjoe.com