Монтеск'є "Літанія радості й смутку" (2024)
Дебютник проєкту Монтеск'є від львів'янина Ігоря Хоркавого з готичними втечами від себе.
Альбомний атракціон міжжанрових варіацій, який начебто кудись поспішає, хоча навіть не рушає з місця.
Дебютний альбом добряче дістав Монтеск'є. Так буває. Йому наче раптом стало тісно у всесвітній скорботі його кумпля Паліндрома. Після дебютного мініальбому "Таксі Монтеск'є" (2020) від асортименту дебютного альбому "Літанія радості й смутку" аж розбігаються очі.
Це виставка потенційних досягнень. Реклама нічного міста. Таке собі закличне умовчання, де можна лише здогадуватися про масштаб можливостей Монтеск'є, хоча у нього все й закінчується соломонівською меланхолією про те, що нема нічого нового під сонцем ("Завтра").
За шугейзовим Семенком ("Веселий день") та готичним Свідзинським ("Осліплених днів каламуть") він може запросто створити паралельного Славка Вакарчука, якби той народився в якомусь альтернативному світі та нічого не знав про патетичні стенання ("П'яні діти в імлі"). Сам Монтеск'є там трохи зайвий на початках на тлі Seira, але те його "ох, яка скороботна тіктокова краса" – це прекрасно. Так буває. Це той особливий стан переродження, де хочеться гнати з усього довкола.
Навіть "Паліатив" з приреченим настроєм на хвилі німецького гурту Bohren & der Club of Gore вже, здається, має щось глумливе у собі. "Музика труб під вікнами невиліковно хворих", взагалі, якась доволі свідома пародія на Цоя та його юних послідовників-фаталістів, де сам Паліндром мусив би танцювати на бек-вокалі танець з пінгвінами. Дивно, що у своїх кліпах він ще жодного разу не з'являвся у костюмі пінгвіна.
Щоденне намотування кіл вимотує. Іронія лише глузливо увиразнює абсурдність цього процесу. Монтеск'є вже відверто хоче втекти від всього цього в далеку мандрівку. Десь навіть закономірно, що на частині альбому "Літанія радості й смутку" він організовує собі перебіжками уявну краутну колабу з львівським гуртом Sherpa The Tiger, де на нього сходить вже зовсім якесь непритаманне одкровення ("Човниковий біг"). Моторик наче стає пародією на щоденний біг часу.
Там Монтеск'є ще більш несподівано організовує собі уявну колабу з Blooms Corda і у тому, якщо подумати, то нема нічого дивного ("ratio / emotio 2005"). Усе його нутро потребує змін, де він би зміг безболісно переливатися з одного стану (жанру) в інший, і навіть стати після стадії Галика місцевим Roosevelt з танцями на тлі вечірнього сонця ("Валушка II").
Ця "Літанія радості й смутку" десь вже просто відверто стьобна. Наприклад, вже зовсім там, після постпанку зі згадками про ранніх отців він органом переходить до сайкобілі (ніби до нового сезону Венздей), щоб закінчити все серфом ("Агреже"). Варто таки сподіватися, що десь на пляжі Монтеск'є вже остаточно полегшає від чийогось погляду навпроти. А там і зовсім попустить.