Колишній головний редактор львівської філії видавництва "Знання" Мирон Іваник на зустрічі експертного клубу "Великий Львів".
Слово колишнього головного редактора львівської філії видавництва "Знання" Мирона Іваника на зустрічі експертного клубу "Великий Львів".
Метою мого виступу є не лекція з піару чи цитатник з довгим списком літератури. Ми є солідною ГО, яка не ставить отримання прибутків чи збір спогадів "Бійці згадують минулі дні", а також не має жодних політичних амбіцій.
Наше товариство спромоглося створити гідний аналітичний продукт – науково-популярне видання "Великий Львів". Ця книга є своєрідним інструментом для людей зі стратегічним мисленням. На наших зустрічах ми можемо почути обговорення вузьких спеціальних тем, які є корисними для тих, хто критично мислить і думає.
Поряд з тим, інформаційні реалії України як постсовка, війна України з Росією та війна уряду Садового з мешканцями нашого міста створюють певні складнощі з реальністю оцінки того, що пропонує медійна сфера своїм читачам, слухачам чи глядачам. В останньому випадку найважливішими є інформаційні успіхи та перемоги у боротьбі з мешканцями свого міста.
Все, що не є правдою чи має незначні вкраплення правди, можна згрубша розділити на:
– Фантазії – це для творчих осіб, які створюють іноді добру літературу чи інші корисні речі. Вони не несуть зла або є малошкідливими.
– Друга форма неправди – повторення чиєїсь неправди або напівправди. Це особливо надійний інструмент для виробників професійних фейків. Вони є небезпечними.
– Третя форма неправди – літературна творчість з елементами правди та фантазій. Це нецікаво для сьогоднішньої теми.
– Четверта форма неправди – брехня або свідоме продукування неправди з конкретною метою принести комусь незручності чи зло: помста, кар'єра та інше. Приносить вигоду ініціатору брехні.
– П'яте – підміна понять. Вважаю, що це вища ліга медійних маніпуляторів, які використовують абсолютно реальні проблеми, наративи, суворі прогнози чи небезпеки, пропонуючи легкі рішення, маючи де-факто безмежний доступ до інформаційних ресурсів. За допомогою цих ресурсів вони втримують себе в політиці, виграють вибори тощо.
– Шостий різновід неправди у вищій лізі – це хуцпа, але тут я не буду повторювати дослідження в цій сфері Юрія Ситника.
У книзі "Великий Львів" чимало уваги довкола Генерального плану міста та його складових: транспортна структура міста, озеленення міста, екологічні перспективи міста, вода, якість водопостачання та інші не менш важливі складові життєзабезпечення міста. Досліджено способи проєктування чи прогнозування, які б дозволили бодай не погіршувати життя мешканців через рік, п'ять чи двадцять років завдяки тому, що буде дотримуватися Генеральний план.
Але згадаємо реалії підготовки простору, наприклад, для велосипедистів, самокатників та схожих авантюр в місті. Ці велосипедисти є достатньо самостійними людьми, які своєю агресивною поведінкою відстоюють своє право на тротуар, який насправді належить пішоходам.
Маніпулятори з Львівської міської ради, які списали чи непрозоро витратили або вкрали гроші на будівництві велодоріжок, знаходять щораз нові способи показати цій достатньо агресивній групі людей в медійному плані те, що Львівська міська рада та команда Садового є найбільшим другом велосипедистів та самокатників з перенесенням акцентів на твердження "Садовий+Шмід є найбільшими друзями креативної молоді". І маючи вплив на цю креативну молодь, вони вміють відстоювати свою думку. Таким чином це, напевне, є частиною виборів.
Інший приклад – це крадіжка доріг у водіїв, так звані сині лінії, коли дорогу перемальовують синьою фарбою для платного паркування. Сині лінії вдвічі зменшили пропускну здатність зафарбованих вулиць. Я сподівався, що водії, власники вулиць, будуть здатні до опору та відстоять право на вільне пересування без тих синіх ліній. Так не сталося. Водії декілька разів дали у писок паркувальникам і змирились з тим, що в них забрали половину вулиці. Натомість нам, споживачам медійного продукту, ці сині лінії подають як велике досягнення міської ради, хоча насправді це є наступом на права мешканців, у цьому випадку – водіїв.
У велосипедах і самокатах нічого поганого немає, але ущемлення прав тисяч власників тротуару – пішоходів через розширення прав кількох сотень велосипедистів – законодавча чи господарська узурпація урядом Садового, який все більше перетворює міську раду на успішне бізнес-підприємство.
Ще однією з форм маніпуляцій чи підміни понять урядом Садового з початку війни, на моє переконання, є те, що вони не оприлюднюють чи обмежують доступ до рішень Львівської міської ради, що не мають жодної військової таємниці. Це є брутальним порушенням закону про державну таємницю. І засекречують насамперед бюджетні рішення.
Останні пів року, можливо й більше, рішення Львівської міської ради також підміняються рішеннями виконкому, який є нелегітимним органом, якщо ретельніше вивчити законодавство. Якщо бюджетні рішення готуються та затверджуються кишеньковим виконкомом, то у такому випадку міській раді лишається лише надувати щоки.
Оренда тротуарів і міського майна є коштовною для власників ресторанного бізнесу. А от яка користь пересічним львів'янам, власникам того тротуару від того, що в них забрали половину тротуару, я не розумію. Велосипедисти нічого не платять за оренду квадратних метрів, якими користуються, створюють більше незручностей для пішоходів іноді з небезпекою для їхнього здоров'я та життя. Це, як і синя лінія для водіїв на автодорогах, які збудували понад сто років тому. Вони переполовинюють дороги з метою отримання прибутку, але жодного звіту про те, як використовуються кошти за паркування я не бачив.
Тобто підмінюючи поняття, люди з інформаційної когорти нинішньої Львівської міської ради працюють далі на вибори та працюють на міську раду як на підприємство, а не місцеве самоврядування.
П'ять років тому я написав матеріал про те, чому у Львові ніколи не буде електронного квитка. Ця теза лишається й досі актуальною, оскільки готівка від міських перевезень є значною та неконтрольованою, а це пряма вигода тих, хто роздає ці маршрути та має з того зиск.
Успішну маніпуляцію може придумати будь-хто. Якось я намагався порахувати вартість робочого часу, який втрачає пересічний львів'янин у заторах, які виникають завдяки неграмотному розв'язанню транспортних проблем. Я перемножив кількість втраченого часу за один доїзд на кількість діб плюс зворотний шлях. Згрубша людина втрачає 20 хвилин, щоб добратися на роботу. Якщо це все перевести в гроші, то вийде, що Львів може будувати один дитячий садок у тиждень, якщо розв'яже проблему втрати робочого часу у заторах, які ніхто не оплачує. Затори існують виключно завдяки недолугим рішенням транспортників у Львівській міській раді.
Можу привести також зразок такої медійної маніпуляції, яка могла б бути й не маніпуляцією, і могла б працювати на медійний успіх, просто ми цим не займаємося. Інформаційна служба Садового раз в тиждень продукує якийсь абсурд, який не має нічого спільного з реальним покращення комфортного життя мешканців, але цей інформаційний продукт обговорюють, перепощують, аналізують на предмет вдосконалення цього абсурду.
Чому абсурду? Тому, що з багна чи фекалій хліба не спечеш, для цього потрібні злакові культури. Злакові культури є суміжним поняттям, оскільки терміни "еліта" чи "культура" мають землеробське або злакове походження. Еліта – це лише відбір та пересортування зерна для насіннєвого покращення майбутнього врожаю. Культура – це розчищення земельної ділянки від чагарників, дерев для вирощування злакових культур. І так від Трипілля й до сьогодні. Але на хамстві та брехні врожай не виросте. І Львів це підтверджує.
Нагадаю декілька випадків з історії нашої організації. Випадок перший: прямий ефір Великого Львова ще до Генплану. Коротке виважене слово професора Габреля, двічі перебиває такий собі Дроздов, який не каже нічого суттєвого, але збирає купу лайків, а пан професор не мав змоги договорити свою думку. У другому випадку нашого представника в ефірі перебив, здається, великий еколог-популіст Рустам Курбанов, який колись був медійником.
Випадок третій – відстоювання площі Маланюка. Тут просто кіберзлочинці уряду Садового встановили фільтри на підписання петиції, і тому ми не зібрали ці підписи. Але Богу дякувати, депутатам Львівської міськради вистачило розуму не перейменовувати площу. Підготовка та встановлення пам'ятника чи пам'ятного знаку Ксав'єру Моцарту було різким прикладом підміни понять, маніпуляції чого завгодно, де спочатку були одиничні випадки підтримки, а потім вже була тотальна підтримка встановленню того пам'ятного знака, яка просто розірвала ту невеличку площу та зробило її джерелом збурення.
Всі ці випадки мають одне спільне. Вони переконують інтелектуала, який, як правило, розгублюється, коли його перебивають чи не дають завершити свою думку, у тому, що він неправий, що його думка не є актуальною, а застарілою, а він сам – ретроград. Відстоювати свою думку можна в середовищах, де розуміють функціонал регламенту. Але кількаразове публічне приниження людини, яка хоче висловити свою думку, може загнати інтелектуала та його неординарність, критичне мислення на маргінеси, довести до нуля бажання відстоювати свою думку.
Іноді це доходить до такої совєцької кухонної чи кафедральної пиятики як єдиного способу висловити свою думку та бути почутим. Але це триватиме лише до закінчення цього кухонного відстоювання правди. Інтелектуалів надовго відсунули від медіа, тому що навіть у соцмережах настільки динамічно збільшується масив неякісного контенту, що знайти щось корисне там стає все важче та важче.
Є давній приклад з точністю до навпаки. Фрагмент історії про "дисидентський" роман Олеся Гончара "Собор". Шукав там приклади дисидентського руху, бо чого ж його наче забороняли, оскільки формальної заборони не було, а просто не тиражували після виходу книжки. Радився з людьми, які спілкувались з вдовою Олеся Терентійовича про те, чому роман понад 15 років не перевидавали. У романі немає жодного спротиву чи політичних закликів до спротиву, немає жодного дисидентства, але описані випадки власне кухонних обговорень невдалих рішень влади, які дійсно ці кухонні обговорення підсилили.
Інтелектуали тоді відверто боялися хоч якоїсь публічної підтримки дисидентського руху. Хоча дисидентів тобі було кілька десятків, а кухонних – сотні тисяч. У романі йде до того, що ці кухонні дисиденти перемогли, тому що їхнє обговорення вплинули на рішення якогось рогуля з райкому чи міському партії.
Зараз ми маємо ситуацію схожу в тій частині, що інтелектуал, навіть непублічний після тихесенького розголосу обгрунтованої критики бездарних рішень, некорисних і шкідливих для львів’ян, боїться, що його розтопчуть войовничі та агресивні медіа імперії Садового.
Спробуйте посперечатися з лайкарями відеоблогів Чаплінського. Там від 15 до 150 тисяч переглядів та радісні відгуки. Якщо створювати рейтинг тих, хто найбільше знищив історичний Львів, то це, напевне, буде саме Чаплінський, а не Садовий. Можна спробувати посперечатися з послідовниками керівника управління екології Сладкової, які рубають дерева. Зараз, до речі, чергове підсилення її тези про те, що дерева треба вирубати, оскільки потрібно щось палити в пічках-буржуйках.
Або я знайшов шість рішень Львівської міської ради та виконкому щодо фінансування фейкового озера на вулиці Панча. Природні джерела щезли декілька років тому, і тому тут може бути лише штучна водойма, яку наповнюватимуть водою коштом платників податків. Або спробуйте дискутувати з велосипедними абсурдами інтелектуала Шміда, і вас заплюють в соцмережах. У нашому ж клубі маємо нині ситуацію, коли можемо обговорити та дати висловитися публічно