Обрій народного фаталізму між неокласикою та ембієнтом під час війни.
Новий альбом київської композиторки Наталії Цуприк навздогін своєму січневому мініальбому не хоче стати спогадом останньої людини на Землі.
Десь знову трохи здається, що Наталію Цуприк знають більше там, аніж тут. Якийсь час вона працювала сесійною скрипалькою у голлівудських проєктах, щоб думками завжди линути до України.
Майже вся її дискографія снує вкоріненою народною тугою поміж неокласики та ембієнту під час війни. Альбом "Choven" (2020) ще доволі стриманий на тлі подальшого матеріалу. Щемлива неокласика та ембієнт із вплетеними народними мотивами плекають споконвічний народний фаталізм наче мале дитя ("Ranok", "Do Prychalu", "Yablunya", "Tuman").
Несподіваним поміж цього ритуального чину є хіба якісь натяки на вакарчуковий трек "Холодно" ("Pelorus"). Мелодійне урізноманітнення у Цуприк загалом варто сприймати як спогадний елемент втечі від важкої реальності ("Techiya"). Втеча ця, звісно, що тимчасова. Особливо добре можна зауважити це розуміння у моментах дошкульної, гіркої іронії у треці "Vyr".
У мініальбомі "Silent Fall" (2021) разом з Angus MacRae цей біль поміж неокласики та навіть дрону вже сприймає нині мелодійні поривання як щось знущальне, зовсім недоречне ("Eternalism"). У треку "Silent Fall" народна туга вже така наскрізь розіп'ята цвяхами, що це не "Silent Fall", а якийсь Silent Hill із шокованим заціпенінням у нескінченному слоумо. На цьому тлі її барокові коники та імлиста Карпатіана зі своїм стихійним духом вже сприймаються як певне розрішення ("Fjord", "Plyve Kacha").
Цілком закономірно, що трек "Verbova Doshchechka" (2021) вже можна легко назвати спогадною хонтологією, де Цуприк підносить народний біль до епічного рівня теми Тревора Джонса до стрічки The Last of the Mohicans (1992).
Транзитом до ще одного мініальбому з Angus MacRae "II" варто ще згадати треки "Kanjon" (2021) та "Vaara" (2021), де та хонтологія надолужує ще свій посполитий карпатський грув.
На мініальбомі "II" (2022) поміж ембієнтних пусток народного фаталізму ускладнення мелодійного простору можна сприймати як чітке усвідомлення марності будь-якої надії ("Five Spikelets"). Спогадна пронизливість завше приходить із минулого у це ембієнтно-дронове сучасся ("On Firelight Falls").
Переплетеність неокласики та народного ("Lore") мала б стати ідеальним прикладом кітчевій стрічці Вічник (2026), як і грувова засторога треку ("Enerhodar"). Поміж цих фантомних болів ще однією несподіваною полегшею для втомленого мандрівника стане трек "Magellanic" зі своїм урочим піднесенням та ностальгійною солодкістю кудись убік Secret Garden.
На мініальбомі "When We Return To The Sun" (2022) цікавим є той момент, де дроновому треку "Son Kolo Vikon" вже відверто бракує якогось літургійного органа для остаточної втіхи. Несподівана вітальність неокласики вкотре дивує у Цуприк поміж всілякої безнадії ("The Sun Was Low", "We Are Born"), а ось реквіємна пульсація треку "Mariupol" вже повністю застигла у своїх польових записах.
Далі ще були трек "Kyiv" (2022), мініальбом "do nestyamy" (2023) та трек "bipolar" (2024). Оскільки вони стали основою для альбому "Vil'na" (2026), то їх наразі варто пропустити.
У 2024 році у Наталії Цуприк була упокорена неокласика "Today, everything is behind me" на тлі повітряної тривоги, кінематографічна хонтологія "Покровськ" у фінал якогось фільму зі своїм вселенським хором, а також мініальбом "Зілля" до вистави у Молодому театрі.
Це був доволі стриманий реліз, де найважливішим елементом її імлистої, грувистої Карпатіани ставало поступове наростання божевілля поміж того народного фаталізму. І це не так трек "Bozhevillya", як пусткова пастка треку "Andronatiy" з тією невблаганною приреченістю поміж гір. Її фаталістичні підступи тягнуло ледь не вбік карпатського трип-хопу, який відразу ставав колисковою на той бік ("Kupaylo"), повівом самої Смерті ("Ne Hody Hrytsyu").
Мініальбом Наталії Цуприк з британським піаністом Neil Cowley "There Was A Field" (2025) десь варто ставити трохи окремо попри знайому сув'язь ледь не панахидної неокласики та етно з певним пасторальним перепочинком. Це більше його реліз, аніж її, адже вона постійно намагається вирватися з його поступу своїм летом ("Like This One", "There Was A Field"). У 2025 році ще варто згадати витребенькувату варіацію пісні "Чорнобривці".
Її січневий мініальбом "Are We Alive?" (2026) хочеться вважати кращим, аніж альбом "Vil'na" (2026). Цей цілісний та умиротворений матеріал навіть варто назвати її новим рівнем. То така собі мислиннєва оаза поміж постійних сигналів тривоги ("Late June Night").
Мінімалістична проба втримати чи навіть заколисати час засобами неокласики та ембієнту ("A Place Where Silence Felt Safe"). Тужливі хвилі тут набігають наче той Макс Ріхтер ("Trees Were Burnt to the Ground"), а її скрипка згори оглядає все нетривке та плинне ("Razor Wires in the Black Earth").
Чи не вперше у всій дискографії Наталії Цуприк тут можна почути її іронічне мугикання на якомусь острівці спокою. Ніби це дах бібліотеки у Варшаві, де вона біля Вісли безтурботно споглядає ноктюрнами Шопена те, як швидко час втікає крізь пальці ("Who is Guarding the Sky?").
Альбом "Vil'na" (2026) є збірником з мініальбому "do nestyamy" (2023), треків "Kyiv" (2022) та "bipolar" (2024), а також і деяких нових її релізів. За бажання біля неї на теренах народної туги та пам'яті можна згадати Марію Квітку з альбомом "Розцвіт" (2025) та Khrystyna Kirik з мініальбомом "State of Latitude" (2026).
Після мініальбому "Are We Alive?" часова різнорідність "Vil'na" десь трохи здається такою, що послаблює його ритуальну напругу ("I Walk and Shamble Beyond the Cemetery Wall").
Звісно, все ще дивує трек "Kyiv", де сюрний дрон ледь не газує у якийсь ескапістський ретровейв. Це ще та гірка іронія, адже далеко від війни не втечеш навіть у мольфарські Карпати ("Anti-Drone Nets") чи солодкі спогади ("bipolar").
Постапокаліптичне мугикання "beyond the cemetery wall" наче набралося пауз від Джеймса Блейка, а пульсація "St. Michael's Golden-Domed Monastery" – взяла свій космічний саспенс десь ще у кобзарські часи (задовго до берлінської школи), як і свій німий крик задовго до Другої світової ("The Drowned Not Abandoned").
Спокутує будь-які вагання щодо цього альбому трек "posiy maty zhyto", де проєкт Гніздо вивільги (Тетяна Осінь) вкотре своїм фолк-ембієнтом сягає статусу живої класики. Попри весь цей посполитий фаталізм, ембієнтне мерехтіння треку "A Blue Road" можна вважати несмілими паростками надії на добре майбутнє, які ніколи не стануть останніми спогадами останньої людини на Землі.
Heinali вірить у це вкраїнське раювання на альбомі "Kyiv Eternal" (2023). Треба йому довіряти.