Майстриня посполитого розпачу з посланієм мертвим, живим і ненарожденним землякам своїм в Україні.
Другий альбом артистки та фольклористки Марії Квітки з монументальною любов'ю до народних пісень.
У богородичній оранті Марії Квітки завше є щось христологічне. Вона бере на себе увесь народний біль, увесь його розпач, всі його страждання та смиренно несе цей свій хрест до кінця.
Нині Марія Квітка разом з Ganna, Ummsbiaus, Гніздом вивільги, Zgarda та гуртом Leléka гуртує притомну візію українського фолку без всілякого заквітчаного кітчу.
З гуртом Zgarda, здається, у неї якісь особливі перегуки у межах цього спадкового народного фаталізму та моментах тужливої упокорености. Якщо у Zgarda ще можна натрапити на саркастичні ремарки щодо посполитого буття, то Квітка десь трохи цурається цього моменту заради викінченої монументальності свого полотна у цій юдолі сліз.
Ще на дебютному альбомі "Дай серцю волю" (2023) вона презентувала цілий віночок хітів своїм впізнаваним голосом та концентрованою силою ("Щастя", "Колискова", "Кохала", "Карі очі"). Ритуальне у її фолковому фаталізмі обрамлялося мінімалістичними вкрапленнями ембієнту, IDM та джазтроніки.
Її витримана точність інтонації в емоційній переконливості терапевтичного пережиття могла спокійно змагатися з Grandbrothers чи Kiasmos. За безкрайніми світами Лізи Джеррард її спокенворд у треці "Карі очі" мусів би стати інтонаційним прикладом для театралів з DakhTrio.
І не все там, звісно, було аж настільки приреченим. Після танцювального треку "Плескач" країна могла б вже сподіватися на колабу з Юріною, яка воскресла на новому альбомі. Це вже краще, аніж тусити поміж секуляризованих неуків на псевдоріздвяних альбомах Роксолани.
На другому альбомі народних пісень з різних регіонів України "Розцвіт" Марії Квітці вкотре допомагає зі звуком саундпродюсер Ярослав Татарченко (Bunht). Він мінімалістично вишиває біля неї хрестиком та обрамляє її монументальність делікатною фатою.
Квітка й справді все більше нагадує Дух землі, Богиню, яка скіфською бабою вперто стоїть у степу віками на згадку майбутнім поколінням. Вона прихисток колективного досвіду ("Було б не любить", "Сухая верба"). Травматичне постійно перечіпається у ній розпачем на цьому хресному шляху ("До него", "Закувала зозулина"). Вона не співає, а забиває цвяхи у труну ("Ой давно-давно").
Мінливість звуку, наче море б'ється об її застиглу на березі величну постать. Її богородична Оранта є голосом цього народу, у її багатоголоссі воєдино зібраний увесь народний біль. Вона смиренно бере на себе усі страждання та розпач задля подальшого зцілення.
Початок треку "Як приїхав мій миленький" звучить так, ніби це Bohren & Der Club Of Gore на альбомі "Dolores" (2008). І все на альбомі "Розцвіт" й справді, якщо не ритуальне, то обрядове. Культове. То є жива класика з духом батька Тараса та мами Марії. Посланіє мертвим, живим і ненарожденним землякам своїм в Україні. Її П'єта, де вона тримає на руках свій згорьований нарід ("Під дубом-дубом", "А на чужій сторонці").
Марія Квітка подвоює значення народної пісні. Це справді народна пісня, яка відразу підносить (воскрешає) увесь емоційний пласт колективного досвіду. Носить у собі його живу душу. Особливо втіленим цей ефект варто відчути у найкращому треці альбому "Коло річки, коло броду". То направду застільний хіт для сопричастя громади.
А на невблаганній нивці зіткнення виплеканих фантазій та жорстокої реальності нехай тут залишиться саундтрек John Erik Kaada до казкового горору Den stygge stesøsteren (2025).