Механічне кружляння повсталих з пекла довкола власних травм на колінах.
Летаргічна літургія від львівського колективу Один в каное у своїй святій простоті вкотре вказує на те, що милий наїв майже завжди є паразитування на території ментального втручання.
Найцікавіше тут лише те, чи стане їм сил дійти до юродовисті, адже вже на цьому відтінку творчості вони нагадують сім'ю чесного даївця Миколи Лаптєва з Нашої Раші.
vs
У творчості Один в каное важко побачити хоча б краплину іронії. Усі їхні інфантильні голосіння особливо комічні у своїй пафосній одноманітності. Кумедно, коли малятка борсаються у суперечках про плагіат, а самі – таке ніяке середньостатистичне усього з усім інді-попного. Коли вони пишуть на сайті, що їхня творчість не прагне бути типовою та вчасною, то це вже трохи тойво, звісно, зважаючи на всю їхню середньостатистичність.
Випускати у часи EP та синглів подвійний диск (25 треків) – це про святу віру в особливу цнотливість наївності та інфантильності. Вони навіть не група, а якась пародія на усіх тих тихих а-ля: Feist, Jose Gonzales, Kings Of Convenience, Fink, навіть Monkey Swallows The Universe, чи, прости Господи, Yoav.
Вони невідомо чого хочуть. Можливо, вони десь там чути про New Weird America, проте, можливо, хочуть стати українськими Zaz. Найбільше у своїх плачах вони підійшли до шведського колективу Taxi, Taxi! (хоча там більше таланту та думу) та їхнього альбому "Still Standing at Your Back Door" (2009). Слух., наприклад, "Still Standing At Your Back Door", "All I Think Of" чи "While I Hold On to the Cliff".
Один в каное – це повстання мерців, які хочуть переплисти Стікс, однак вже не можуть. Це хорор кафешкової музички для хіпстерів (не дивно, що у них стільки інкубаторних послідовників від Piano до Христини Соловій) з усім їхнім ескапізмом, але не аутсайдерством. Один в каное занадто хочуть бути правильними, щоб стати фріками.
У своїй посередності музики та банальності текстів вони більше є безликою, неживою музикою овочів, аніж музика квітів. Вони музика хрущів, музика для скверу (чит. програмний текст Бондаренка), інфантильна реакція на жорстокий світ – стати неживим предметом. У ній немає спонтанності, і навіть у Роса Геллера, який показує друзям свій інтимний саунд, більше емоцій.
Механічність Один в каное запрограмована у своїй емоційній виснаженості на екзальтоване накручування заради досягнення якоїсь справжньої емоції. Тому тут стільки самобичування вокалістки та згадок про коліна. Що вона такого робила на тих колінах, що так страждає? Травмована покручність завжди неподалік від шизи. Це особливо добре помітно у білоруському тексті.
Вокалістка заживо зсихається, перетворюється на Бабу-Ягу у своїй астенічності. Її ліричну героїню потрібно рятувати, (слух. у фіналі егоїстичний трек "От і все"), адже щось там пішло не так. Треба рятувати її та того другого хлопчика, тому що у своїй наївній інфантильності вони вже починають городити якусь єресь, наприклад, як в інтерв'ю хіпстерському сайті Культпростір.
Одноразовість музики та текстів змушує слухачів хіба хапатися за вокалізи артистки, але й на них довго не протримаєшся. З CD 1, з тієї смішної студентської костенківщини, травматичної мімішності та утопічної вакарчукової фолковості (ностальгії хіпстерів за селом), можна було лишити для альбому лише декілька треків (а не 13), де бажання здаватися, а не бути аж не настільки по вінця.
СD 2 вже принаймні більш-менш кращий на рівні текстів, але не музики, доросліший ("Мамма", "Ревієм"). Побутовий хорор вокалістки Швайдак стає більш виразним ("Стіна"). Саме цього хіпстери й не помічають (як не помічали у Гичів психоделічних пасток). Не помічають каліцтва та неврівноваженості, не помічають жаху інфантильності, де збоку трохи гниє душа ("Маленький хлопчик"). Не помічають демонів, цього привселюдного крику на допомогу.
фото: ФБ Один в каное