Механічне кружляння повсталих з пекла навколо власних травм на колінах.
Летаргічна літургія від львівського колективу Один в каное у всій своїй святій простоті вкотре показує, що милий наїв це завжди паразитування на території психіатрії, і тут найцікавіше лише те, чи стане їм сил дійти до юродовисті. Тому що вже на цьому відтінку своєї творчості вони починають нагадувати сім'ю чесного даївця Миколи Лаптєва з Нашої Раші.
vs
У творчості Один в каное важко побачити хоча б краплину іронії і тому усі їхні інфантильні причитання та плачі особливо смішні у своїй пафосній одноманітності. Смішно, коли малятка борсаються у суперечках про плагіат, а самі – таке ніяке середньостатистичне усього з усім інді-попного (все це можна було чути вже мільйони разів у багатьох виконаннях). В Один в каное дещо загальмована творчість, коли вони пишуть на сайті, що їхня творчість не прагне бути типовою та вчасною, то це вже маразм, звичайно, зважаючи на всю їхню середньостатистичність.
Випускати у часи EP та синглів подвійний диск (25 треків) – це вже трохи мегаломанія з галюцинаціями про особливу цнотливість наївності та інфантильності. Вони навіть не група, а якась пародія на усіх тих тихих а-ля: Feist, Jose Gonzales, Kings Of Convenience, Fink, навіть Monkey Swallows The Universe, чи, прости Господи (свят-свят-свят), Yoav. Вони невідомо чого хочуть, можливо, вони десь там чути про New Weird America, але, можливо, хочуть стати українськими Zaz.
Хоча найбільше у своїх пародіях-причитаннях вони підійшли до шведського колективу Taxi, Taxi! (хоча там більше таланту та думу) та їх альбому "Still Standing at Your Back Door" (2009), слух., наприклад, "Still Standing At Your Back Door", "All I Think Of" чи "While I Hold On to the Cliff" (і тому дещо незрозуміло, для чого слухати репліку Один в каное).
Один в каное – це повстання мертвяків, які хочуть переплисти Стікс, але вже не можуть, це повстання зомбі (тому їх так люблять маси), які хочуть якихось емоцій, оскільки залишилися тільки інстинкти. Це хорор кафешкової музички для хіпстерочків (недивно, що у них стільки інкубаторних послідовників від Piano до Христини Соловій) з усім їхнім ескапізмом, але не аутсайдерством (Один в каное занадто хочуть бути правильними, щоб стати фріками).
У тій своїй посередності музики та банальності графоманських текстів вони більше безлика, безжиттєва музика овочів, аніж музика квітів. Вони музика хрущів, музика для скверу (чит. програмний текст Бондаренка), інфантильна реакція на жорстокий світ – стати неживим предметом. У ній немає спонтанності, і навіть у Роса Геллера, який показує друзям свій інтимний саунд, більше емоцій.
Механічність, одноманітність Один в каное запрограмована у своїй емоційній виснаженості на екзальтоване накручування кількістю спроб якраз заради досягнення якоїсь справжньої емоції, і тому – це музика з дна, музика з пекла. Тому тут стільки самобичування вокалістки та згадок про коліна (що вона такого робила на тих колінах, що так страждає?) Травмована покручність завжди неподалік від шизи (це особливо добре помітно у білоруському тексті).
Дівчинка-вокалістка заживо зсихається, перетворюється на якусь Бабу-Ягу у тій своїй астенічності та асексуальності. Дівчинку рятувати треба, вичитку там зробити, якщо це прєлєсть (слухай у фіналі егоїстичний трек "От і все"), чи лікарю якомусь показати, бо щось там пішло не так. Дівчинку-укуїстку рятувати треба поки вона чогось з собою не зробила на концерті чи у прямому ефірі. Треба рятувати її та того другого хлопчика, тому що у своїй наївній інфантилі вони вони вже починають чесати якусь єресь (проектувати свої проблеми на інших), наприклад, як в інтерв'ю хіпстерському сайтику Культпростір.
Це все, схоже, що дівчинка-вокалістка-укуїстка десь там собі трохи розуміє. Одноразовість музики та текстів змушує піпл хіба що хапатися за ті її вокалізи, але й на них довго не протримаєшся. З CD 1, з тієї смішної студентської костенківщини, травматичної мімішності та утопічної вакарчукової фолковості (ностальгії хіпстерів за селом), можна було лишити для альбому лише декілька треків (а не 13), де фейковості (бажання здаватися, а не бути) аж не настільки по вінця.
СD 2 вже, принаймні, більш-менш кращий на рівні текстів, звичайно, а не музики, доросліший ("Мамма", "Ревієм"). Побутовий хорор вокалістки Швайдак стає більш виразним ("Стіна"), але саме цього, схоже, що хіпстери і не помічають (як не помічали у Гичів психоделічних пасток), не помічають каліцтва та неврівноваженості, не помічають жаху інфантильності, де збоку трохи гниє душа ("Маленький хлопчик"). Не помічають демонів, цього привселюдного крику на допомогу. Їм і так комфортно на тому дні, а на більше вони й не претендують (хіба що у Фейсбуці).
фото: ФБ Один в каное