Renie Cares "La princesse Lointaine" (2024)

Вдосконалена версія гурту Renie Cares з опанованими та переплавленими станами.

Цьогорічний мініальбом київського гурту Renie Cares долає перепони торішнього дебютника, щоб постати оновленим чином.

Дебютний альбом Renie Cares "Легка нестерпність буття" (2023) навіщось оселяв їх поміж блаженних довколабіблійних блукань. На щастя, ця мара у них довго не тривала і вже нині вони постають цілісним гуртом без зайвих рухів та потягів.

Вони завжди були спраглі чогось артрокового, чогось більшого та непростого, ніж деякі звичні явища навколо (артове, фолкове, джазове, трипхопове тощо). Хтось з них ще, схоже, є фанатом Томаша Станька чи це лише так здається?

На мініальбомі "La princesse Lointaine" відлітає все торішнє, щоб на контрасті продемонструвати все опановане повновладдя гурту на тлі маріонеткової безвладності у масці.

Це таке собі приватне бароко гурту Renie Cares, де їм поміж алюзій на Босха та Бунюеля буде цілком добре затишно поблизу гурту Vivienne Mort з їхнім йоркіанством ("кричу", "деліре", "зараза"). Це хитрий запис з подекуди гіпертонкою іронією, де не так вже й далеко їхньому мандрівному театрику у цих перекручених станах до Христини Халімонової. Їхня "ляля", звісно, це щось особливе у тому глумливому заколисуванні. 

Новий мініальбом враз заслужено ставить Ірину Панчук поміж артистичних глузливиць на кшталт Yuvi чи Аліни Буловінової ("любови більше"). Портісгедове царство перегукується у ній зі сарказмом Марти Ковальчук ("Хочу, не хочу, полишу у них свої херувими, візьми, я не носитимусь з ними").

Так вертепик Renie Cares врешті вдало адаптували під себе всю ту довколабіблійну лексику без жодних сентиментальних манівців ("зараза"). З цим їх можна лише привітати у нинішні часи.