Rohata Zhaba "Від людей для людей" (2024)

Харківські анімалісти з власною міфологією амфібій та комашок для фанатів мультсеріалу Гільда.

Третій мініальбом харківського гурту Rohata Zhaba мінімально намагається вийти з фестивальних хороводів поблизу тематичних пабів.

Колись давно, у 2021 році, харківський гурт Rohata Zhaba плекав у собі тематичне кантрі для пабів на кшталт Буля та Ukiez з довгими тінями гурту Zapaska. Це було комфортно, мило та необов'язково.

Після мініальбомів "По Сліду з Вугілля" (2021) та "Десь Під Хмарами" (2021) довкола них мали б згуртуватися всі фанати мультсеріалу Гільда, щоб хором оспівувати святі для їхнього серденька речі. Їх би це тематичне кантрі обов'язково мало б заколисати своїм ритуальним плином у колективний транс. Дещо збоку ця святкова процесія відразу починала дивувати своїм млявим одноманіттям.

Навіть увесь їхній потяг до плекання у собі кола втаємничених у якусь особливу мудрість, якесь буквально підпільне знання під травами, видавався цілком профанним, косплейним явищем на теренах мультиплікації. Про якусь бісівщину вони співали так, наче гладили кошенятко. Гурт Zwyntar мусив би косити оком на подібну діяльність.

Мінімальні зміни у їхній діяльності можна було вже зауважити у липні цього року після треку "Темно-зелений хвойний кущ (з павутинкою)", де вони перебігли собі до фолку, хоча й навіщось звучали як езотерик Псюк на фестивалі для алхіміків-початківців. Поступовий вихід з тематичного ареалу дозволяв сподіватися на щось цікавіше натомість.

Мініальбом "Від людей для людей" й справді являє слухачеві дещо інший гурт Rohata Zhaba. Фолкове замість кантрі. Значно краща лірика, яка тут нарешті прийшла до того, чого прагнула на попередніх альбомах. Менше русизмів. Якісь навіть іскри психоделії ("Тихохода"). Вокаліст інколи позбувається манірних інтонацій носія таємного знання. Нарешті у їхній дискографії можна виокремити якийсь трек ("Водомірка").

Виникнення певної патетичности у середовищі старанних анімалістів навіть не дивує, адже є доволі передбачуваним фрагментом їхнього священного буття ("Пустеля"). Блаженність також за подібних обставин не є новиною, хоча володарі особливого знання у каптуриках вже б мусіли завжди бути уважними у рідному Храмі Природи.

Невідомо чому, звісно, але інтонації вокаліста тут чомусь нагадують неука-езотерика Псюка ("Водомірка", "Десь під хмарами"). Лише один трек вони якось встигають прожити без нього ("Тихохода"), аж гульк і він знову вилазить з-під трухлявої колоди. Для чого цим дітям Природи та кітчева блаженність попкультурного світу? Хіба вони не мають відбувати етапи смиренної метаморфози та молитися на спомини про те, як вони ще були зеленою травою на світанку світу?