Франківське посміховисько на дебютному альбомі карикатурного емо-плаксія Sad Novelist.
Драма-маразм з гіперболізованим вшануванням примітивних маніфестів одного франківського виконавця, яку сміло можна було нікому не показувати.
Після мініальбому "Тепло" (2022) Sad Novelistу радили назавжди забути про реп та релігійні диспути. З настільки профанним мисленням у тій солодкавій зацикленості на певних хворобливих станах тяжко було вигадати щось направду цікаве для науки.
Закономірно, що дебютний альбом франківського емо-плаксія Sad Novelistа саме з цього й розпочинається, щоб відразу остаточно обламатись за прикладом ще одного франківського неука-ізотерика Псюка. Цей дебютник відверто необов'язковий у всьому за що він лише не береться. Те, що інколи Sad Novelistа важко відрізнити від SadSvitа, навіть не проблема ("літери").
Навіть його істерична пародія на готику у постпанківському різновиді ("губи покусані", "пабло і моді") – то спадкові дрібнички тамтешньої географії. Шкода у цьому гаянні часу лише Мію Рамарі, яка невідомо що забула в одноразовому треці "жовта маршрутка". Якщо ж дім про який так співає ця пісня – це Кульпарків – то хоч якусь логіку у цьому альбомі таки можна відшукати.
Катастрофа з його блаженного ребра починає вилазити з гіперболізованих масштабів його самопрезентації на сцені, де він влаштовує цілу виставу, ціле шоу, цілий маніфест зі спокенвордами. Ця гіперболізація страждань на тлі примітивного мислення породжує ще той карикатурний ефект. Звідки він набрався стільки театрального пафосу?
За кого він себе має? За Ісуса чи Гамлета? Чи мо' за нудного марвелівського ісуса Дедпула в обіймах з Росомахою? Добре, що він ще фіксується на страдницькому роздрочуванні, а не флексить про те, що у нього піструн як у кита, яким він в екстазі пронизує відразу десятьох, поки хтось одинадцятий полірує його капітанську пов'язку.
Його пекло вже зовсім якесь ріденьке у цьому театрі одного актора, де він подекуди наче мікс маленького Жадана та неофіта Міши Правильного ("досить"). Може він ще на Христину Соловій невпинно молиться? Це б було ще те збочення, але Sad Novelist нестримно полюбляє подібні стани.
Він якийсь Паліндром на мінімалках з кумедною фразою "Я чоловік. Я поведу тобі по язику тонким лезом, щоби кожного поцілунку з іншим моє ім'я згадувалося тобі кровавим присмак в роті" ("до чистилища праворуч"). Можливо, що у тому він знаходить для себе щось жахливо кемпове та вважає себе найпроклятішою зіркою сцени в дусі біблійної цитати "проклятий усякий, хто висить на дереві".
На альбомі “Смуток” йому відверто бракує якогось пана Романа, щоб разом рюмсати сльозичками під стінами франківської семінарії, адже це ще та кумедія, їй-бо. Його маніфестовані істерики на кшталт "самотніший мене тільки Бог" ("тільки Бог") навіть як поетичну форму смішно слухати, а що вже писати про якесь зазіхання на богоборчу теольогію.
Це вже настільки мільйон разів пережовані кліше, що це його клінічне посміховисько доцільніше вважати хіба якоюсь потайною карикатурою на юних антиклерикалів, які постають супроти того, чого навіть не розуміють. Хіба ще аматорський франківський треш Патерн (2022) любо приголубить його у своїх обіймах.