Станіславський феномен конвеєрного постпанку, який несміло починає відкривати для себе синтезаторні звуки.
Третій альбом безвладного виконавця SadSvit з прямолінійним постпанком та натяками на героїчний ретровейв.
Увесь минулий рік SadSvit приречено шукав себе у шкільному нью-вейві, дрім-попі та фолк-металі. Встиг забігти під крило до Паліндрома і навіть зумів в товаристві франківських емо-плаксіїв навіщось зайти у романтичні хвилі Другої Ріки. Доальбомний період свого життя він закінчив фонковим косплеєм жовтневого альбому scarlxrd & Kordhell "PSYCHX." (2022) у треці "Твоя душа", де британський рівень навіженості йому міг хіба що снитися.
Якщо, до речі, він ще якось знову захоче увійти на терени репу, то йому варто відразу увімкнути трек філадельфійських реперів Plastic Little "Get Close" з альбому "She's Mature" (2006). 18, схоже, йому вже є, і тому він спокійно вже може слухати подібну лірику без жодної непоправної шкоди для ментального здоровля.
Карикатурна профанація постпанку деякими франківськими виконавцями на місцевих теренах вже давно потребує свого уважного дослідника. Усю сльозинку їхнього думерського смутку надзвичайно важко сприймати серйозно, але вже добре, що SadSvit це хоч щось краще, аніж Sad Novelist. Режисер Антоніо Лукіч обов'язково мусить зняти про цю компанію якусь дорожню інді-комедію з камео Василя Васильціва на прикладі соррентінівського фільму про мандри Роберта Сміта.
Залишається лише вірити у те, що у недалекому майбутньому хтось агресивний та примітивний таки не захоче назвати SadSvita батьком вкраїнського постпанку. А згадати там від чиказького гурту Лідії Томків Algebra Suicide і до Мертвого Півня чи запорізького колективу Mandarinaduck таки є що. Навіть сам Вакарчук якось написав Роберту Сміту закоханий зонг у треці "Сосни" (в кого вже які уявлення про любов).
Якщо ж повернутися трішечки у минуле панича SadSvita, щоб, так би мовити, дослідити сторінки його сходження догори, то там можна натрапити на повністю російськомовний альбом "Суматоха" 2020 року. Там лунає чистенький та чемненький постпанк з тією кумедною у своїй типовості космогонічною лірикою русского міра. Вокал Ієна Кертіса та звуки The Cure там проходять транзитом крізь Цоя, щоб дати атмосферку фаталістичної приблуди стоїчного романтика в очікуванні кінця.
Загалом це достатньо безцільний диск, де поблизу обов'язково тре згадати білорусів Molchat Doma чи росіян Буерак. Ще трохи російськомовної цоївщини у нього буде на альбомі "20&21" (2021), але у цьому мовному контексті варто таки зазначити, що SadSvit навіть на мить не наблизився до суперхіта ростовського колективу Motorama "Wind In Her Hair" з альбому "Alps" (2010).
На україномовному альбомі "Cassette" (2021) SadSvit вже трохи отямився від сну поміж The Cure та New Order, хоча коло останніх, звісно, краще вже слухати балтіморців Future Islands. Дивно лише, що попри всю нову жвавість його україномовні треки відверто не дотягували до його російськомовної творчости, а виконання інколи не встигало за саундом. Загалом назбирати чогось справді цікавого поміж його фірмової одноманітності можна було небагато. "Касета" та "Моя весна" і "Спів" з альбому "20&21".
Романтична колекція нового альбому "Неонова мрія" (2023) своїм конвеєрним постпанком вкотре звіщає SadSvita як доволі млявого та безвладного виконавця. Виконавця безликого у жалобі простору одноманітних галопів, що так нагадують підземний світок українських реперів, які намагаються якомога швидше затараторити свій текст, щоб ніхто не здогадався про те, що їм немає чого особливого сказати.
Неофітам ці звуки й справді можуть здатися чимось особливим. Для української музики подібні артисти направду доконечно потрібні. Але робити з нього осяйну іконку, коли у цілому світі є бездонне море подібного саунду, це достатньо наївно. Ще якби у нього були якісь особливі тексти на кшталт його кумира Цоя (уособленням епохи чи культурним кодом). Але ж ні.
Подекуди у його треках лишень екстрений набір слів у довільному порядку ("Антиутопія", "Не вдвох", "Останній день"), де важко заїкнутись про сюрний автоматизм чи абсурдність буття попри весь жанровий фаталізм. Його чемна підсвідомість лише шукає себе, як і косплейна гра відьмочки Структура Щастя ("Силуети"), а тому лише варто сподіватися, що він не стане альоною альоною від постпанку.
З найкращого на альбомі можна згадати "Пам'ятай свій дім" та особливо трек "Пітьма". "Силуети" лише натяк на хіт, а всю хітовість "Не вдвох" псує його лірика.
Біля традиційних батьків-засновників та The Cure крізь призму Цоя десь, схоже, він починає відкривати для себе гурт OMD, щоб у своєму моторному ескапізмі згодом збитися на середньостатистичний ретровейв без жодної індивідуальности хоча б, як у пуленбір ("Не забувай", "Антиутопія", "Останній день").
Для нічних перегонів безлюдним містом такий SadSvit може стати найкращим саундтреком, бо хто там слухатиме текст у гонитві за неоновою мрією. Зрештою, молитовна традиція адорацій до Пречистої Ностальгії схильна уникати авторства заради уклінної пошани Тому, Хто водить їхніми немічними руками, оскільки самі вони не гідні такої близькости Осяйного.
Але якщо вже дякувати Робертові Смітові за предвічний дар життя, то варто робити це так, як це робить гурт The Reds, Pinks & Purples у треках "Ahead of Their Time" та "Let's Pretend We're Not in Love".
Щоб згодом оновленим та окриленим піднятися до безсмертного кавера колективу Big Blood на святу класику "Disintegration" для місцевих теренів.