Schmalgauzen "La Dame Blanche" (2024)

Театр юного Вакарчука з хуліганськими кониками та панківськими вибриками на святому місці.

Третій мініальбом гурту Schmalgauzen постає своєю бурлескною всеїдністю супроти людожерських зазіхань Шумея та гурту Без Обмежень на збуджений торс Славка Вакарчука.

Колектив Schmalgauzen, як і дніпровець Юрій Буличев, є реальною проблемою для українських культурних медіа. Усі ж, здається, розуміють, що саме вони, а не бездарні аматори з МУРу мусіли височіти цьогоріч на хвилі виняткової уваги. Розуміють, але мовчать.

Гурт Пиріг і Батіг завжди стоятиме десь осторонь цих процесів, а ось у гурту у Schmalgauzen, схоже, просто немає піарників з деградантського лейбла Enko, щоб довкола них здійнялась ціла буря обговорень. Можливо, що Schmalgauzen подібні нюанси не надто й цікавлять, адже вони розраховують на тривалу дистанцію процесу.

Вони вже вкривають собою певний простір української музики, а офіціозних вискочок з МУРу ніхто й не згадуватиме після остаточного розпорошення президентського пулу виконавців. На Шевченківську премію їх, звісно, висунуть цілим маршем істеричної підтримки, однак користі з того ніякої, одна ганьба. Втім, Україні не звикати до дріб'язкових скандалів довкола цієї премії.

Отож Schmalgauzen – це відразу геть зовсім інший рівень виконання, ніж аматори з МУРу чи імітатори з гурту Nazva. Вони готові конкуренти для гурту Dakh Daughters, а як ще підуть у крунерство, то ціни їм не буде. У Richard Hawley, наприклад, якраз вийшов новий альбом. У нового Пола Веллера також мона багато чого повчитися, а Tindersticks готують на вересень щось особливо цікаве.

Їхній дебютний мініальбом "Твій Віль del.1" (2023) іскрив несподіваним для місцевої сцени азартом. У тому виставковому артроці з моментами кабаретової шизи особливо вирізнявся припанкований сакс, який додав тому ретро-футуризму веселої абсурдності гри. Вже там вони мали стати для багатьох альтернативою ранньому Бабкіну і навіть могли зазіхнути на фіт до СадСвіта, щоб трохи розворушити його постпанківські мощі.

Другий мініальбом "Silence To Silence" (2023) з мелодекламацією за мотивами Бекета ловив своїм двоголосим шепотінням особливо чуттєві душі. Один там відповідав за розхлюпаний секс, а інший – за зранену мелянхолію. І це був ще один театральний привіт ранньому Бабкіну та його харківським кумирам-абсурдистам.

Якщо комусь після такого було мало Тома Вейтса, The Dresden Dolls чи The Tiger Lillies, то могли б вже для остаточного ефекту догнатися альбомом техаського гурту The Paper Chase "Now You Are One of Us" (2006).

На мініальбомі "La Dame Blanche" (2024) гурт Schmalgauzen стає своєю бурлескною всеїдністю супроти людожерських зазіхань Шумея та гурту Без Обмежень на перезбуджений торс Славка Вакарчука.

Шкода, певне, тих слухачів, які не помічають того, як Шумей та Без Обмежень розгризають його кісточки, а ці стібуться з того гіперболізованого драматизму великими хвилями з хвранцузьким апломбом та парфумом ("Мадам"). Цією хуліганкою вони, до речі, дозовано займалися ще на дебютнику. Гріх не гнати з того голохвостого Шумея, який вже так клянеться тим високим шкварчанням у душі, що аж лягли і просять. Усі ж розуміють, шо то шкварчатиме лише його пахітоска ("Айстри").

Щось подібне з Вакарчуком у нас робили хіба подумки чи у снах, хоча на своєму альбомі "Оранжерея" (2021) він також трохи над тим попотів, але хто це помітив, прошу пані. Оскільки тут зібралися переважно лише одні британці, то для колективу Schmalgauzen лунатиме трек "Marquee" гурту Adult Jazz з альбому "So Sorry So Slow" (2024).