Ship Her Son "Саундтрек до порядку денного" (2025)

Антон Шиферсон навіщось запускає у свій індастріал людей зі всіма людськими манатками.

Другий альбом проєкту Ship Her Son від львівського артиста Антона Шиферсона десь трохи втрачає свій гарт після автоматичної цілеспрямованости попередніх альбомів.

Постіндастріальний проєкт Ship Her Son – це завжди було щось відточене, ідеальне та аполлонічне. Цього разу тут занадто багато людей, яким нічого особливо дати, окрім дріботливих криків.

У дискографії Шиферсона з-поміж мініальбомів "Ratten" (2020), "Leicht Zu Öffnen" (2021) та альбому "Essen" (2021) особливо потрібно виокремити мініальбом "Alles Wird Gut" (2022), який варто назвати його найліпшим наразі релізом.

Це була небезпечна та саспенсова суміш (індастріал, техно, EBM). Цілісна, спресована, ритуалізована та ієрархічна. У полон там нікого не брали, а все випалювали напалмом. Жодних сумнівів. Жодних зайвих слів. Наказів ніхто там не обговорював. Лише вперед. Лише Hugo Boss. Звісно, що услід за німецькими класиками це була музика не людей, а роботів (кіборгів, синтетиків чи гібридів). 

Це був наелектризований блокбастер для якоїсь тутешньої фантастики на радість раннім альбомам Тучі та її теперішнім захцянкам щодо панування над усім світом. Готове кіно. Суцільний марш-кидок до вічної досконалості. Музика для постійної гри з вогнем, яка наказує, підпорядковує та вимагає. Вимагає хоча б львівської колаби з Sherpa The Tiger на нивці крауту та косміше (хоча б трек "Kindheitsgeschmack" з EP "Alles Wird Gut").

На свій другий альбом "Саундтрек до порядку денного" Шиферсон навіщось запускає людей зі всіма їхніми манатками. То людське, надто людське, ще й назва альбому якась вже зовсім паліндромівська. Це перший його альбом українською, адже до того у нього тотально панувала лише німецька мова зі всім своїм порядком.

Мова, на жаль, пішла, а люди прийшли. Ці люди постійно моняються. Не можуть взяти потрібну інтонацію, видобувають з себе купу зайвого та несуттєвого, профанують слово. Заводять постіндастріал на якісь емоційні манівці замість того, щоб він летів до мети прямою стрілою.

У найкращі моменти альбому там відсутні будь-які колабісти ("Світло", "Кінцева"). То чиста радість попереднього Шиферсона, якого варто повернути назавжди. Хіба ще Антон Слєпаков не дріботить чимось людським у цьому спресованому гарті (У вічність"). 

Німецької там, звісно, бракує, але його статус тверезого оглядача реальності хоча б таки надолужує потрібний стан, який поглинає все повністю. А найкращим на альбомі є трек "Вдих", який так загрозливо висить над головою з голосом невідомої кобіти. Певне, що нарешті це був якийсь семпл, а не жива людина.

Люди лише псують цей альбом своїми недосконалими словами. Співають мляво про вогонь без вогню ("Я не маю сил") та дріботять щось про металеве серце у треці "Магніт (вириває з грудей"). Тимчик дає своїм метушінням тому індастріалу якоїсь карикатури ("Я йду до клубу"), наче плодючий Трент саме цього й заслуговує у своїй кінематографії, що так прагне Оскара.

Трек Паліндрома заводить сей індастріал до якогось Злого репера Зеника для сніжинок ("Усе найгірше"). Щось вже так ліліпутно кричить про біль та любовні ілюзії, що начисто розлякує увесь тевтонський порядок у лавах проєкту Ship Her Son. Степан-металіст, то якась рівноцінна хохма обабіч Степана-репера. 

Особливо зараз, коли він змінив своє амплуа приреченого мученика та страдника на героя-коханця. Степан ще не явив публіці себе таким. Можливо, що його публіка ще навіть не готова до такого одкровення. Може, ніколи й не сподобиться цього його нового стану. Наразі він лише інерційно хапається за якісь кліше зі старого образка задля чогось такого.

Мо' Антону Шиферсону краще подумати про вірші Євгена Маланюка під цей постіндастріал?