Кемповий тучакор з єдиним бажанням абсолютної свободи, рівності та насолоди.
Дебютний альбом співачки Тучі, яка так щиро хоче, щоб під її пісні танцював увесь світ.
Туча нарешті розпрямляє свої крила після періоду не надто вдалих маніфестів. Вона починає розуміти, що владу у цьому світі можна опанувати різноманітними шляхами, зокрема й на танцювальних майданчиках.
У свій доманіфестовий період вона мала два прекрасні мініальбоми "Зло" (2019) та "ТокСік" (2021), які чітко наголошували на тому, що Туча вміє та може. То був гіпнотичний дарквейв зі своїми хітами ("Коси") та суперхітами ("СС (Стокгольмський синдром)"). В останньому, до речі, вона ще однією версією Ірини Білик. Вона там була кемповою, стьобною та панковою. Відверто кайфувала своїм відьмацтвом.
Лея у неї спокійно могла повчитися шизи для подальших ефектів ("Колискова", "В лісі"). У колі мисленнєвих авторитетів Тучі там можна було згадати Sevdaliza, Boy Harsher, The Knife чи навіть Peaches та Miss Kittin. Вона мала там веселі кліпи та могла передати величезний привіт проєкту Ragapop ("МЗХЗ").
За маніфестами на кшталт треку "Слеєрка" (2023) весела Туча кудись зникала. Ті маніфести перетворювали Тучу на її компадре з іншого боку – тучамена Гоню, який не мислив свого життя поза межами маніфестованого протистояння з темними (на його думку) силами. Десь тут ще можна пригадати мініальбом "СуперБесті RMX" (2024), але там хоча б ремікси були цікавішими за оригінали ("СуперСука", "Бесті").
І Туча, і Гоня хочуть змінити цей світ. Світ, звісно, переважно ігнорує майже всі їхні сподівання. Гоня, до речі, навіть якось захтів спалити цей грішний світ за непослух їхній, з Мішою Правильним, босяцькій проповіді. На щастя, знову прийшов Трамп і Гоня десь трохи підрихтував свої бажання та потреби згідно зі світовими масштабами. До нього він вважав себе гнаною та переслідуваною меншиною, а після нього – узрів хоч якусь поміч згори (тобто з того боку океану). І навіть десь трохи й розслабився. У Тучі хоча б є іронія, а от у Гоні з цим тєжко.
І Туча, і Гоня у своїх маніфестах ніяк не можуть вдало реалізувати ті цікаві думки, які приходять у їхні голови у різноманітних передачах. Пряма Червона є трохи невдалим прикладом, якщо що біля Гоні. Для хоча б приблизного балансу варто наголосити хоча б на тому, що деякі гості Тучі також інколи помиляються. Карпа декларувала вже якусь відверту маячню про французький реп (запитайте у ранніх ТНМК), а якийсь хлоп свято вірив у те, що трек про пса Патрона стане у майбутньому народною піснею.
Можливо найбільшою проблемою їхніх маніфестів є дрібнобульбашковий ізоляціонізм, Вавилон одним словом. Власне те порозуміння нікому нині й непотрібне. Ніхто до нього наразі неготовий. Яка клоака інфантильної зустрічі секуляризованих неуків та немовлят у вірі відбувається у коментах одного нещодавнього випуску Слей-шоу. До речі, тучин кумпель Сашко Драглі так хвалиться ключем у руках з пророка Єзекіїля (16, 49-50), але так не знає, куди його притулити. І це в країні Григорія Сковороди. O tempora, o mores!
Якщо Гоня трохи розм'як під авторитетом Трампа, то Туча згадала у глибині свого серця всі святі заповіти Бенні Бенассі про те, що насолода (задоволення) належить усім без винятку. Власне до чогось такого вона й мусіла прийти у своєму натхненному плеканні неконвеційності як форми спротиву клятому патріархату, який вперто дегуманізує та маргіналізує Іншого.
Буловінова, Халімонова та Марта Ковальчук глузують з того. Найцікавіше наразі відкриття цього року, Валерія Вовк, м'яко іронізує. Катерина Гривул йде лесим шляхом Ісуса у спідниці (разом з Yuvi). Марія Квітка бере на себе всі гріхи світу. Звісно, що Тучі у такій конкуренції варто було схилитися до чогось іншого.
Та й не Гонею єдиним має жити Туча. Є ще ж Вакарчук та Собчук, які більше себе мислять десь на теренах лаканівської фрази "Жінки загалом не існує". Перший надає перевагу наказовому способу якимось уявним кобітам, які взагалі його не слухають. Може це він, власне, їх і не чує, тому що наказує їм? Другий бавиться куртуазними схемами з виплеканим Ідеалом на Небесах, якого ніколи не існувало.
Якщо подивитися з іншого боку, то біля нової Тучі можна уявити поблизу Полякову чи Трінчер, Дорофєєву чи Машу Кондратенко. Ліда Лі зі своїм новим хентаєм може запропонувати лише симулякр. Та всі вони, видається, не знають ні Розалії, ні Чарлі. А якби й зняли, то їм би це пасувало як козі баян. Полякову, власне, з баяном уявити легко.
Туча на тлі їхнього трешу (без жодного позитивного значення у цьому контексті) видається навіть більш виточеною фігурою у своєму приватному звільненні від обивательської запрограмованості. От, наприклад, її нова двозначна обкладинка а-ля Сабріна Карпентер на колінах. Це Туча так вдячно запрошує у своє розкішне шатро, чи це вона так принаджує чергову жертву у пастку, щоб під ліжком тримати щось з арсеналу Шерон Стоун чи біблійної жінки Яїл?
Її дебютний альбом "Лірика моєї Любові" (2025) зрештою знаходить баланс в артикуляції потрібних слів та настроїв за межами її хаотичних маніфестів (хіба то були наслідки "жіночого письма").
Єдина чиста річ – це насолода. Лише вона реальна, адже символічну владу Туча завжди може легко звести до карикатури тими словами-тотемами а-ля "суперсука", які мають лише уявні потенції на кшталт утопічних маніфестів псевдореперки alyona alyona. Цікаво, які такі перетини Туча може мати з її псевдодуховним кітчем?
І чи потрібне Тучі взагалі й матріархальне домінування, та поблажлива зверхність до чоловічої інфантильности, що так дріботить там мурахою далеко внизу, за пагорбами, десь на лоні заквітчаної природи?
На цьому альбомі біля електрогаузу Бенні Бенассі чомусь постійно ще хочеться згадати Pakito. Проте потрібно згадувати гіперпопове та клубне Charli XCX ("Комета" то її відповідь "Von dutch"?), Cobrah чи навіть нову FKA twigs (але без Мадонни, звісно, що цьогоріч разом з Addison Rae). Цікавий офісний перегук "Hard skill бути біч" з треками польки VTSS "Can't Catch Me" та француженки Yseult "Bitch You Could Never".
А ще Ольгу Кобилянську зі ще несмілими паростками сологамії ("Царівна"). І ліпше вже пригадати тут гурт Фантом-2, аніж Morandi, адже їхні образи наче щойно прийшли зі знімального майданчика стрічки The Rocky Horror Picture Show (1975).
Туча тут нарешті весела та притрушена ("Come Back Klub"). То є чисте gilty pleasure. Щось на кшталт "Зембонджу" (2021) гурту Курган & Agregat, але у більш збоченому варіанті. Якщо тут і є якийсь маніфест, то саме такий, який потрібен. Це трек "32" зі словами "Я так хочу тебе любити. Бути донею, сестрою, жінкою, святою, грішною", які згодом підсумовуються фразою "я ненавиджу тебе любити".
Загалом за солодкими гаслами про абсолютну свободу та задоволення за прикладом стрічки Тельма і Луїза ("Hard skill бути біч") деяку лірику тут ще можна, звісно, підтягнути за межами приспівів чи вокалізів ("Мала"). В оповідальному керунку добре працює трек "2005" зі згадками про The Chemical Brothers. Якийсь майбутній кліп Тучі мусить бути про гімнасток, якщо вона раптом не спокуситься аеробікою Еріка Прідза.
З найкращого варто застановиться на треці "Лірика любові", де вона розуміє свою перевагу гіпнотичного повторювання над розгортанням зрадливих слів. І абсолютною несподіванкою в її дискографії є приджазований трек "Агата Суперсука" десь наче услід за Ніною Сімон ("Feeling Good", звісно). Це вдала ідея.
Подібного можна записати цілий альбом у колабі з Dakh Daughters, щоб ще й припросити заразом й гурт ХЗВ, щоб наживо побачити, як палають чиїсь сраки. Такого на сцені вони ще, здається, не робили. Далі вже варто було б запросити на співпрацю kissesfromeldar, а от щодо Dema Dee можна ще трохи подумати.
А для всіх янголів Чарлі тут таки мусить лунати реміксований трек Morgan Seatree & Florence + The Machine "Say My Name".