Схематичне паразитування на страшному сьогоденні, яке співачка Дорофєєва бачить хіба у своєму маленькому смартфоні.
Другий студійний альбом українською мовою Надії Дорофєєвої, яка постійно когось нагадує, а тому ніяк не може злетіти догори попри всі свої слова про політ.
В український букварик співачка Дорофєєва увійшла з альбомом непорочного попу "Сенси" (2022). Аскеза українськости, якби сказав неук Псюк, стала серйозним каменем спотикання для її колишньої сексуальної розкутости на районі. Вона й досі ніяк не може увійти у цю молодіжну роль в тутешньому синтаксисі.
Щоб вона не робила, вона скрізь лише механічна лялька, яку заводять ключиком. У неї стільки згадок про гаджети та мережі у треках, але навіть у голографії Ани де Армас в стрічці Blade Runner 2049 (2017) більше життя та тепла.
Десь у її преображенні з локальної блудниці у всеукраїнську непорочницю засів якийсь системний збій. Вона, звісно, ніколи й не була Алісією Сільверстоун у юні роки, адже її образок радше є місцевою версією Сідні Свіні зі суттєвими обмеженнями у комплектації. Більше Білий лотос, аніж Ейфорія. Свіні, до речі, цьогоріч зіграла черницю Сесилію у стрічці Проклята діва, де майже під "Щедрика" (він був дещо раніше) якось вбивала генетичну пародію на Спасителя.
Мо' Дорофєєвій також варто нарешті завітати з цієї нагоди якогось контемплятивного монастиря на розважання? Помовчати на самоті, зустрітися з реальністю, подумати трохи про вічне. Її пресреліз до нового альбому й так є своєрідними аскетичними обітницями, виданням бажаного за дійсне: "Альбом Heartbeat – це моя віддушина, а написання пісень – те, що рятувало мене від нашого страшного сьогодення. Весь час я не давала інтерв'ю і не ходила на піар-заходи. Весь цей час, вперше за своє доросле життя я по-справжньому поринула у музику, яка мене вивільнила".
Чути, чути душком всіляких езотеричних аскез неука Псюка з миттєвою помилкою у першому ж реченні. Вона ще там окремо дякує Ваньку Клименку за справжню дружбу і тепер усі вже знатимуть, хто там у неї відповідальний за сектантську схематичність та паростки тоталітаризму з рота одного блогера.
Після деякої лірики її безликого попу можна чомусь чітко зрозуміти, що страшне сьогодення співачка Дорофєєва бачить хіба на екрані смартфона. Вона, як і Тіна Кароль, дещо відірвана від життя навколо. Одна під час війни співає "вбий мене ніжно", а інша – про нітрогліцерин у серці. Звісно, що у цих маніфестах самонавіювання можна помітити якісь сеанси саморуйнування, нечесності з собою, адже та ж Дорофєєва попри всі заяви й досі замкнена за стінами минулого. Вона живе минулим і ніяк не може з нього вийти.
За межами кон'юнктурних вилазок її одноразовому попу варто вже нарешті змінити текстовика та підписати іншого привида-лірика, щоб не слухати всі ці маніпулятивні покручі ("Там де ти", "Ми більше не друзі", "Хартбіт"). Її музика постійно когось нагадує, м'яко кажучи. Якщо не Вєрку Сердючку, то гурт Kazka, що вкотре доводить статус їхнього дебютника до омріяного ідеалу для всієї української попси.
Інколи, здається, вона звучить так, наче щось з ауттейків Емми Бантон, а її кумедний роковий імідж, наче сумує за компанією Дантеса, щоб разом згадати групу Звєрі своїми дворовими гітарами. Комедійне – це не зовсім її парафія ("А я все плакала"), а фіт з Отоєм – асексуальний від кінчиків його вусів до її хвоста ("Спекотно").
Страшне сьогодення у її вустах – фальшиве та схематичне ("Вкрали (Мамо)", "Колискова 2022"). Особливо ідеальним прикладом цієї удаваної біганини під пивоварщину є кліп на останній трек, який, схоже, надихався кліпом Bonobo "Kerala". Це доволі трешове паразитування на війні, де вона ще не забуває посвітити у материнській самопожертві своїми сідницями, наче та Ракель Велч, яка втікає від динозаврів мільйон років тому. З якогось боку це ще і якісь омажі Тихому місцю (2018) Джона Кразінського з Емілі Блант на чолі та вже зовсім піонерський привіт у фіналі стрічці Відраза (1965) Романа Полянського.
Власне, всі звинувачення у мавпуванні ідеї Bonobo Дорофєєва може заперечити своєю заявою про те, що вона є пристрасною фанаткою чехословацької нової хвилі та зокрема стрічки Démanty noci (1964) Яна Немеца. Може у неї навіть над ліжком ще й портрет Віри Хитілової висить, обрамлений вишитими рушниками, а Стокротки (1966) є улюбленим фільмом її далекого дитинства. А у вітальні в неї – шпалери з портретами самого Годара.
Йой, то вона, певне, ще не бачила антивоєнний мюзикл Мілоша Формана Волосся (1979), де вагітна наречена літає у церкві під час колективного сеансу ЛСД на очах Клода Буковського. Там головне якось не пролетіти над гніздом зозулі.