Для тих, хто в танку спеціально повідомляється, що у словосполученні "сторожі пародії Майкла" слово "сторожі" є прикметником і відповідає на запитання "які".
Майкл прийшов з нізвідки. Майкл майже виник з небуття. Він – ніхто. Який там легендарний (тобто, забутий) Поступ.
Майкл прийшов закрити двері у минуле. Це особлива педагогіка спостерігати за тим, як за його спиною задрочені чужиною галицькі інтелектуали намагаються видоїти останню копійку з суперечливої вкраїнської історії.
Саме тому так зверхньо, ніби не помічаючи його небуття, вони реагують на книгу "Сторожі тротуару", бо чого тільки не зробиш заради монополії власноручно закривати двері історії.
Але їм немає чим ризикувати (хіба що кон'юнктурно присобачитись до чогось актуального), бо Майкл прийшов закрити двері своєї історії. Тому, поки їх вдома чекає обід, його вже на вулиці зачекався дощ. Їх трагічна серйозність не дозволяє їм почути Майкловий сміх за вікном. І вони навіть не хочуть прислухатись.
Бо якщо прислухатись до того сміху, то відразу стає зрозуміло, що ще одна згадка про ще одне втрачене покоління – це відразу щось з парафії пародійності, бо таких втрачених поколінь у кожному поколінні – до покоління і ще трошки.
Його телеграфна техніка, де не вистачає тільки тчк та зпт, ця його лаконічність трудового народу, ця уривчастість з голодного краю – це пародія. І там, де Майкл не іронізує сам, за нього стібеться сама мова. Сама мова пародіює Майклову реальність, чи то пак, уявне і занадто символічне, тобто, його особисту вавілонщину.
Тут відразу варто зазначити для тих, хто у танку, що його прості речення не можуть бути подальшим стилем, оскільки це одноразовий проект і сам Майкл починає це розуміти десь після 50-ї сторінки, звідки й розпочинає капітально розганятись.
Маркери пригадування, які б мали відразу розлітатись садом розбіжних стежинок та асоціативними рядами дуже швидко трансформуються у пародію, в анекдоти. Ритуальні маркери для посвячених у тодішні бренди мали б бути шібболетом для своїх, але якщо починати згадувати Стівена Кінга, то усі ці храми ностальгії з іконостасами спогадів дуже швидко опиняються під куполом, де Майклові лишається одне єдине – богохулити цю систему цінностей.
Богохулити сторожів цієї пустоти своїми простими реченням з усією їх фрагментарністю та дискретністю. Богохулити їх неперервну перерву-паузу-зупинку своєю перервністю. Богохулити технічною дискретністю усю секретність містерії, де багато невимовленого, прихованого, замовчаного. Це спогади, старий.
Криво склеєна молодість потребує буквального втілення техніки Майклових рубаїв. Динаміка ескапізму від тимчасовості потребує такої дискретності, бо динаміка людської метушні – завжди пародійна. Як каже мудрий народ: "Поспішиш – людей насмішиш".
Вже сакралізована багатьма така Майклова рубаність у такій конфігурації починає нагадувати гуморески Павла Глазового. Така техніка відразу провокує на якісь непристойності. Наприклад, вершина такої рубаності на сторінці 31 – "Сихів. Ніч. Кафе "Веселка"" відразу потребує якогось римованого продовження а-ля "У тіві пиздата целка".
Але ще більше ця радянська потреба чистого і радісного сонечка завтра апелює до безсмертних рядків Павла Тичини "Трактор в полі: дир-дир-дир, ми за мир". Апелює до тієї придуркуватої радості утопічного очікування світлого майбутнього у Тичини, оскільки Майкл (та його втрачене покоління) є жертвами цієї утопії.
Тому усі ці короткі речення – це несерйозність, дітвацтво, де іноземні імена героїв взяті з країни фантазій Всеволода Нестайка.
І тут лишається лише гадати, чи то справді такий задум Майкла, чи то сама мова вирішила йому так підфартонути. Бо якщо усе це так серйозно, то це лише передсмертна каруселька з переглядом усього спожитого непосильною працею. Це лише блимання лампочки у Гуантанамо, тобто катування спогадами і брендами. Усі ці спалахи флешбеків – просто банальний перелік емоційних травм.
У цьому "Сторожі тротуару" подібні до фільму Девіда О. Рассела The Fighter зі ще одним фізіологічним перевтіленням Крістіана Бейла після Машиніста Бреда Андерсона. У цій спортивній драмі про братів-боксерів та ще одне сходження героя до титулу, де другого брата грає Марк Волберг (колишній Маркі Марк) за змагальницьким та сімейним фасадом діються виключно веселі речі за які відповідає не тільки концтабірний скелет Бейла, але й упорота серйозність Волберга.
Ще одним змаганням між концептом та випадковістю може бути присутність на кожній сторінці книги дивних і неповоротких конструкцій, які не можна вживати серйозно у 2013 році, бо у теперішніх обставинах вони можуть бути тільки пародією (лише, тільки, виключно). Тут доводиться вагатись у їх посторінковій присутності: чи це Майкл так халтурив і графоманив, чи це концепція?
Переважна більшість цих конструкцій нагадують фрагменти підліткових віршиків, які варто ховати під подушкою і показувати лише вірним подружкам. Але де між любими подружками буває вірність? Там сука на курві сидить, а звідси, й усі ці дитячі наївні розчарування, а звідси й поетизовані та збаналізовані форми мовлення.
"Вечір самотнього чоловіка" та "випрасувані лосьйонами лиця" – це перший клас перша четверть. Далі ще більше: "руки, які тебе обіймали, покалічені" (ст. 4) – серйозно?
"Апостоли світу дрібної комерції" (ст. 5), "патентовані лузери" (ст. 11), "храм розпусти та блуду" (ст. 28), "мафія особистих знайомств" (ст. 29), "емоційне поле незагоєних ран" (ст. 31) – це однозначний шедевр, "музика наших бажань" (ст. 37), "продавці патентованих втіх" (ст. 45), "такі астронавти і далі літають у космосі власної пам'яті" (ст. 63) та "дехто курить бамбук і запускає в небо повітряні кульки бажань" (ст. 84) – це просто монументальні перебори, "капітани кишенькового бізнесу" (ст. 87), "я хотів постаріти з тобою, кохана" – це бомба для ха-ха-ха, "її тіло, як тривимірний кліп, де багато еротики, криків та радості" (ст. 94), "плем'я сильних і гордих жінок" (ст. 98), "товста ковдра бажань" (ст. 108) та "океани самотності" (ст. 119) – бігом у рожевенький зошит для сліз сторожів тротуару, "примітивні, як журнали для жінок" (ст. 121) – тут вже має ображатись уся феміністична офензива.
І вінець такого рожевощокого творіння – "за бетонками Сихова сідає втомлене сонце" (ст. 109). Бля, камон, це що текст Вови зі Львова?
Такі сентиментальні конфузи не пасують дорослому вуйкові і тому хочеться вірити, що це концептуал, що це пародія на ті причитання втраченого покоління (де Чіпа – ідеальний поведінковий герой) та ілюзію впорядкованості, що це Майклове наслідування і переслідування Майка Йогансена та його прекрасної Альчести.
Бо ж є поміж цього всього маячки іронії: "і навіть там просвітили ліхтариком" (ст. 9), "чесне і вірне минуле" (ст. 20), "пухнастий погляд" (ст. 36), "Ласло хотів Свєту" (ст. 40) та історія про Боба Ділана та стрийське кантрі (десь там).
Поза літературними справами заслуга Майкла у тому, що він піднімає з бруківки зневажений галицькими інтелектуалами голос трудового народу. Його рятують подробиці та живі історії, а не розбрендовані флешбеки. Його досвід потребує адекватної форми і саме на цій території мають розгортатись його подальші творчі амбіції, оскільки ці двері уже закриті.
Звичайно, що тут може бути спокуса впасти у гріх туристичної каталогізації а-ля Винничук, але оскільки Майкл не пише для рагулів, як це роблять Винничук та Дроздов, то й проходження цієї спокуси буде вважатись трудовим звершенням.
Хіба що, недограні дівчатка ще уважно читають кожен текст Дроздова та вірять у антирежимність Винничукового підараса.
Кон'юнктурник Дроздов (увесь так пафосно орієнтований на ласку східняків) відразу зреагував на Майклову презентацію новим текстом зі всіма технічно убогими маніпуляціями відомо чиєю свідомістю.
Це ж треба так невтомно безсонними ночами штудіювати чужі тексти, щоб згодом видавати, щось віддалено подібне і вже розраховане на дипломованих рагулів, які не вміють читати.
Вишивати цьому клоуну лаври Галана та готувати шибеницю біля Опери – це неповага до постаті і талану Ярослава Олександровича. Це те ж, що робити з немовляток "Свободи" нео-фашистів. Їм до Гітлера, як до моря рачки. Це ілюзії для лохів.
З якогось іншого боку, Починок, Добродомов (а там і Дроздов зі своїм Прямим текстом) і Назарук – це санітари лісу. Ми ж не можемо бути фашистами і винищити усіх вуйків з полонини. А вони їх відгодовують, зомбують, трусять з них лаве, бо лохі самі пищать, аж просяться. Бо тільки на них розраховані слова Андрія Худо про бізнес у стилі фанк, бо що спільного може мати некрофілія !Фесту з таким гімном вітальності як фанк?
Поза Майкловими стосунками з місцевими світочами думки ще раз варто відзначити актуальність його тексту у навколишніх палестинах. Ретро стало брендом. Фазери слухають реп, а пацанва – олдскул.
Згадуємо про The Flaming Lips – пам'ятаємо про Pink Floyd. Згадуємо про Джека Вайта і пам'ятаємо про Led Zeppelin. Згадуємо про Wolfmother і пам'ятаємо про Black Sabbat. Кені Вест на альбомі "My Beautiful Dark Twisted Fantasy" (2010) семплював King Crimson.
Так бренди конектять покоління і тому тут так багато: Rainbow, Eagles, Beatles, Nazareth, Bob Marley, Queen, Santana, Jimi Hendrix, Dire Straits, Supertramp, Led Zeppelin, Scorpions, Deep Purple, Def Leppard і о, чудо – Gazebo. Хоча дивно, що поміж цих монстрів року присутнє італо-диско і навіть Кріс де Бург, але чомусь зовсім немає згадок про Spandau Ballet чи Desireless.
На фініші знову з'являється питання перетину досвіду та причин небуття Майкла з відірваністю від життя та клановістю сучукрліту.
Коли Сняданко доводиться підслуховувати суржик, коли шидевральна техніка доктора Падлюччо (Бриних) не актуальна вже енну кількість років, коли Малярчук заявляє, що матюкатись її навчив Буковські – то це вже трохи клініка, де люблять крутитись графомани типу: Любки, Форостини, Бабкіної та Дереша (зважаючи на останні їх творіння).
Десь тут пасеться й недалека та поверхнева Славінська з її непомильною проповіддю ЛГБТ. Дроздов чомусь називає її погляди ультрасучасними, але після фільму Я люблю тебе, Філліп Морріс (2009) усі її погляди допотопні (і навіть шкідливі для ЛГБТ) як вчорашній день. Це як Річард Докінз – шоу-бізнес для атеїстичних рагулів, а не апологія атеїзму. Кон'юнктура ринку.
Тривалий час існує дурна звичка протиставляти поганих політиків та добрих письменників, але на своєму рівні, усі ті персонажі сучукрліту – це монополістична Партія регіонів, феноменів та інших членів.
Тому Майклові варто торувати власну путь, бо там його точно ніхто не чекає. А для усіх тих, хто ще не обкурився спогадами і для тих, кому не вистачає ностальгійного трансу звучить цьогорічний хіт BT "Skylarking".