Sumno Soloveiko "Kraplynky Vuglynky Zirky" (2025)

Меланхолійна краса нездоланної відстані між закоханим героєм та його Ідеалом.

Дебютник киянина Миколи Філоновича відразу стає одним з найкращих альбомів року, щоб удесятеро підсилити посмак стрічки Майка Фланаґана The Life of Chuck (2024).

Проєкт Sumno Soloveiko приходить нізвідки і як справжній талант перетворює свій персональний наїв-поп на щось значно більше. З тим своїм ритуальним органом він підносить свої втрати до літургійного розмаху.

За оманливою простотою його доладно припасоване аутсайдерство є справжнім досягненням складного світу "Kraplynky Vuglynky Zirky".  З чогось тутешнього біля нього можна згадати thekomakoma, Pilikayu та Popil, однак це таки щось дещо інше.

Можна навіть пригадати Василя Васильціва, проте замість його абсурду тут аж пашить повнотою вся концентрована краса суму. У позачасовості суму Sumno Soloveiko більше розради. Якщо все це й нагадує інколи берлінця Maximilian Hecker з альбомом "Rose" (2003), то лише для того, щоб довести цей романтичний смуток до остаточного кінця – до панахидної ходи.

Sumno Soloveiko живе лише піднесенням або падінням. Нічого проміжного він не сприймає. Все або нічого. Романтика вона така – абсолютна. У нього ритуалізована увага до найменших дрібниць.

Усе навколо у його серці таке приглушене та задрапіроване лише тому, щоб чітко чути Її кроки. Її перший крок до нього, звісно, адже він лише пасивний очікувач на Її омріяне та таке рятівне пришестя.

У чіткому поділі його альбоми на дві половини (5 на 5) розлам проходить там, де він живе лише цим Ідеалом та водночас противиться зустрічі з Ним, щоб не розсіявся весь магічний ореол ("Ya Zalyshu Tebe").

Це романтичний соліпсизм, де він так мріє впасти у Її руки ("V Tvoyi Ruky"). І це така піднесена радість дитвацтва, радість народження, адже саме Вона (нехай тут ще панує певна старомодність з огляду на певні моменти ліричного героя), дає йому життя ("Kriz' Povil'nyi Plyn Dniv", "O Mylyi Druzhe"). 

До цього, звісно, він не жив, можливо, просто скнів, але точно не існував. Він найбільше боїться втратити цей виплеканий образ, такий милий його серцю, його солодко-гіркому світовідчуттю. Вершиною цього стану є прекрасний трек "Tak Stvoryuyut' Sumni Kazky" зі словами "Цей світ він ніби іграшковий. Ми ляльки пластикові в нім. Кинь нас в вогонь і ми згорим".

У другій частині альбому він згортається клубочком, сухим листочком, оскільки без Неї він ніколи не буде повноцінним, йому завжди щось бракуватиме у тих приватних спогадах ("De Zhyvut' Moyi Spogady"). Він буквально проговорює цей стан, тому що саме він і є своїм єдиним слухачем. 

Його світ буквально розпадається на шматки ("Na Shmatky"). Він те, чого так бракувало стрічці The Life of Chuck (2024) Майка Фланаґана за книгою Стівена Кінга. Його сад справді вмирає без Неї ("Miy Sad Pomyraye"). У тому, як символічно снігопад вкриє його сад варто ще раз простежити сотеріологічну історію Мавки та Лукаша, щоб знову пройти ритуальною ходою цим безмежним склепінням під Місяцем та зорями ("Vechir"). 

Саме у цей момент Sumno Soloveiko повністю позбувається декамеронівських еротичних алюзій, які наче шум відійдуть на задній план, заради живого одкровення. В одному з найкращих треків року "Yak Teche Voda" десь відразу зникає його приватний наїв-поп. Це вже ніяка не меланхолія. 

Це вже справді седкор зі словами "Любі друзі, душі ваші, де ви зараз? Чи ви чуєте мене? Чи ще можете почути? Чи ви спите в теплій землі? І довкола вас цвітуть, цвітуть квіти польові". Він приймає Смерть. Засинає на Її руках. І так народжується. Ясон Малина з альбомом "Icarus" (2023) не дасть збрехати.