thekomakoma "Альбом про любов" (2024)
Вісім хвилин блаженного ескапізму від тернопільського акафістоспівця, де довго потрібно шукати щось схоже на любов.
Новий мініальбом пророка святої простоти thekomakoma продовжує втікати у світ за очі обабіч постійних згадок про Бога та любов.
До thekomakoma завжди буде більше симпатії, ніж до езотеричного неука Псюка. У цьому йому, схоже, допомага така собі форма блаженного смирення. У його закликах до любови значно більше інфантильної втечі до благої замрії, аніж відповідальности, а тому він й надалі витатиме десь біля Псюка.
thekomakoma завше кудись втікає. Ще з "наївного альбому" (2022) для дітей греко-католицьких священників, які колись слухали Дзідзя, а нині вже не знають, куди подіти свої руки. Поступово його провінційне дріботіння галицької старомодности вилилося у кишеньковий нью-ейдж для маляток дошкільного віку на "Альбомі під піаніно" (2023).
Звідтам йому була пряма дорога до утопічної галицької футурольогії у масці пророка простих істин на релізі "Майбутній альбом" (2023). У тій космічній опері він вважав себе новим Адамом і проповідував свою святу простоту для ліліпутів та сніжинок.
З того часу десь трохи дивує той факт, що Небеса чомусь не звели його зі ще одним пророком простих істин на українській сцені – Мішою Правильним. Відтоді, до речі, грішний світ вже тричі проігнорував його босяцьку проповідь, а тому Міша вже зібрався разом з трампиком Гонею палити цей дивний світ.
На новому мініальбомі про любов thekomakoma його інфантильний ескапізм також втікає від цього грішного світу невідомо куди, хоча так впевнено заявляє, що хоче навчити людей любові ("Фліска"). У своїх акафістах він уявля себе ледь не псалмоспівцем Давидом з праведним гнівом на устах. Варто лише порівняти давидове "З нами Бог, розумійте народи" та його "Не бійся нічого, з нами Бог" у треці "Вставай, моя Любов!", де шансонний вейв переходить у регей, щоб закінчити днб.
Власне, прокинутися від блаженного сну має сам thekomakoma та всі його шанувальники, адже, здається, що він й досі вірить у багатоголового Антихриста з рогами та копитами. Усі його слова про любов майже не мають нічого спільного з відповідальністю, оскільки є лише втечею у блаженну замрію. Він може хоч до посиніння бавитися бластерами та вокодером у далекому космосі. Може витратити на це цілу вічність, але ніяк не зможе вийти з тієї любовної тавтології у дитячому садочку ("Люблю Тебе Любити", "Навчи Мене").
Цікаво, що десь тут йому значно ближчим є не Міша Правильний, а Іван Семесюк з логосними інструкціями про уявну святу Галичину обабіч станіславських старців-анахоретів. Два роки тому, наприкінці альбому thekomakoma "наївний альбом" (2022) Варіанти вже розжували всім охочим цю ситуацію, а Семесюк й досі топчеться на місці, хоча, схоже, навіть вважєє себе якимсь сансарним провидцем.
Вся ця візіонерська сліпота мало що має спільного з духовністю, як і заквітчаний наїв станіславських стовпників. Луїс Бунюель, наприклад, ще у 1965 році заніс свого святого Симеона в прокурений бар у стрічці Simon del desierto.
Дивно, що ніхто ще не поглумився у країні з цих блаженних паростків, проте добре, що у фіналі в thekomakoma таки виникає щось реально комічне у загалом пародійній ситуації ("Назавжди"). Якийсь євроденсовий вайб Дзідзя з ромашками Ляпіса Трубецького та словами "Я буду з тобою назавжди. Ціле життя і дальше, на Страшному Суді. Ми будемо разом назавжди". Адже на хвильку здалося, що він назавжди застрягне у цьому псевдодуховному кітчі.