Tadey "х̶е̶й̶т̶ ̶с̶п̶і̶ч̶ / zona примирення" (2021)

Львівські адепти Василя Васильціва з блаженним примітивом матюків та Будди.

Дебютний альбом дуету львівських братів Тадея та Юрія Сиглових дає Василя Васильціва з усією щиросердною безпосередністю притрушених аутсайдерів-графоманів.

Якби хтось 15 років тому сказав, що багатогранна творчість Василя Васильціва надихне десь там у майбутньому когось на послідовне копіювання його кальмарчиків, то у це б ніхто не повірив. Але ось, львівський дует Tadey робить це у 2021 році на альбомі з достатньо дурнуватою назвою "х̶е̶й̶т̶ ̶с̶п̶і̶ч̶ / zona примирення".

І це, до речі, єдина мемічність, яка виникає з їхнього наївного примітиву. Ще смішніше було б, напевне, тоді, коли брати Тадей та Юрій взагалі не випускали цей диск, а спалили б його десь в анонімному місці, яке неможливо знайти на карті, якої ніхто ніколи не тримав у руках.

Тут варто відразу зазначити, що дует Tadey у своїх васильціесках має значно винахідливіший саунд, який хилить їх переважно кудись у бік фолкотроніки десь у районі 2007 року. Можливо, що біля них ще можна було згадати львівський проєкт Pilikayu з альбомом "Людина доросла" (2020), але краще не треба.

Поза тим вони ретельними послідовниками знімають услід характерні інтонації та синтаксис Васильціва з тією особливо інфантильною атмосферою наївного примітиву та притрушеного блаженства. Звісно, що у цих пісеньках можна шукати щось панківське, але випускати нині щось настільки аутсайдерське за покликом серця, то вже давно не новина чи проблеми в новій українській музиці. Можна, звичайно, десь тут побачити й пародію на Васильціва (і навіть на соціальну совковість Паліндрома), але навіщо, якщо це не якась кревна мста?

Графоманія дуету Tadey відверто харить своїм аутичним надривом у тій мемічній немічності 15 років потому ("Сердечний Шов"), а тому, схоже, вони не матимуть своїх персональних Esthetic Education, які б оспівали на всю країну цей рівайвл львівського феномена, який колись став предтечею усього трешу в новій українській музиці.

Їхня хвороблива одноманітність у своїх найгірших зразках ("Шкільні Стадіони", "Що ж Не так Зі мною?", "Спеції") сягає якогось особливого дна, коли переходить на речитатив. І це такий треш (особливо коли вони цитують "Вону" Плачу Єремії), який ще тре пошукати у наших палестинах попри увесь його нинішній масив ("хочеш хайпу – на коліна – соси" у "Найцінніше").

Однак попри увесь цей маразм львівському дуету Tadey таки вдається своїм непотраплянням у ноти на хвильку причаститися того особливого ефекту аутичного випадання зі світу. А коли вони перестають вдавати з себе Василя Васильціва частинами, всю ту юродиву чудасію, то взагалі підіймаюся на вищий рівень ("Невротик", "Порожні Кімнати", "Вода"), де навіть обганяють в ієрархії львівського фолку такого собі Макса Пташника.

Це, звичайно, не Maximilian Hecker. І вже точно не Homeshake.

А у треці "Паралельні Лінії" Васильців ще навіщось плутається під ногами у підручної, а тому такої розміреної умиротвореності ісландок amiina.

Але там, де він щезає повністю навіть натяком на тінь ("Невротик", "Порожні Кімнати"), львівському дуету Tadey у своїх текстах (вже значно кращої якості) таки вдається на мить вивільнити на білий світ Божий те невловне відчуття чогось автентичного, живого та справжнього. Відчуття полегшення після сповідальної довірливості невідомому слухачеві.