Це вам не естрада. Крутими стежками української поп-музики XX століття
Суміш загальновідомих фактів про українську попмузику з недоречним псевдогумором та необов'язковим сленгом на хвилі мемної маячні.
Книга журналіста Філа Пухарєва "Це вам не естрада. Крутими стежками української поп-музики XX століття" навіщось намагається спотворити деякі моменти розвитку української попмузики поміж піару потрібних виконавців з 21 століття.
Книгу Філа Пухарєва для тутешніх чайників інколи опановує така істерична течія, що це навіть не книга, а якийсь Щенячий патруль. Двомісячні песики десь так полюбляють бавитися, аж поки не заснуть від повної знемоги. Напрочуд легко зрозуміти його піонерську радість, але ж не з такою кількістю замовчувань та нісенітниць.
Якщо з його компіляції загалом загальновідомих фактів забрати хоча б половину недоречних гумористичних спроб та необов'язкового сленгу, то це вже можна було б читати. Книга, звісно, зменшилась би вдвічі. Він погано працює з іронією, не розуміє моменту та взагалі не відчуває інтонації.
Музичний оглядач Ігор Панасов у рекламному напучуванні піднесено пише про любов до музики та рідної країни, журналістську зухвалість та живу пам'ять про українську музику у книзі Пухарєва. Це хіба не той Панасов, який якось заявив, що рівень мислення (?) та щільність креативу (??) безликого гурту Tvorchi знаходиться на рівні The Weeknd? Відтоді Ейбел Тесфає часом не приходить щоночі до нього голим у снах, щоб скрушно посидіти на краєчку ліжка та подивитися йому у вічі?
Увесь цей маркетинг для чайників варто легко пропускати рядками, щоб хіба подякувати Пухарєву за те, що поміж гайдаївських цитат обкладинка його книги не нагадує радянську платівку про Бременських музикантів, а він сам вже зовсім не дійшов до відвертого плагіату статей Варіантів (як деякі інші).
Пухарєв, прикриваючись сумнівним суб'єктивізмом, повторює помилки документалки Слуху про українських фолк та фільму Віталія Бардецького Вусатий фанк. Якщо він це робить свідомо, то варто ще раз повернутись до сумнівів щодо його живої пам'яті про українську музику.
Мова тут, звичайно, не зовсім про ґрунтовність викладу, а про повне ігнорування важливих моментів у розвитку української попмузики заради згадок про щось вже зовсім несуттєве на кшталт Бобула, Гіги чи Поплавського, а також набридливого піару танцюриста Монатика, якого він навіщось порівнює з Леонтовичем капслоком. Головне після такого – на кожній сторінці проклинати кляту русню та збільшувати градус пафосу українськости. Це він так виправдовується за щось?
Після Бардецького він завбачливо оминає згадки про балтійську сцену в СРСР (Мірдза Зівере, Eolika, Zodiaks тощо). Навіть не дає радянський музичний контекст. Зате щось там пригадує загальне про локальні естради країн Соцтабору без особливого натхнення. Хоча б, наприклад, міг би вже згадати угорський суперхіт гурту Omega "Gyöngyhajú lány".
Чи поляків, яким ще у 2007 році пощастило з дводисковою компіляцією Polish Funk – The Unique Selection Of Rare Grooves From Poland Of The 70's, де можна натрапити на перлину Генрика Дебіха "Bądź wieczorem w dyskotece". Він ще б міг якось проігнорувати Czerwone Gitary (хоча б з треком "Dzień jeden w roku"), але хіба Чеслав Немен не переріс його локальні обмеження? До чехів чи румунів він, схоже, так і не дійшов.
Якщо йти посторінково до його мети крізь олів'є для українців у 1921 році, то постійно натрапляєш на якісь дурниці та відверту халтуру. На гіпстерів у 30-х у Львові (на 108 сторінці вони вже хіпстери). На 101 першій сторінці у нього Голодомор чомусь з маленької букви. З "Двох кольорів", на думку його чайника, чомусь виліз шароварний поп 90-х. Де у пісні "Коханий" Ліни Прохорової обабіч комсомольських алюзій на Кавказьку полонянку Гайдая він вбачає хоч якусь екзальтацію? Він ніколи не чув Міни з її "Il cielo in una stanza"?
Гаразд, йому ліньки згадати цікаву версію "Червоної рути" у виконанні Констянтина Огнєвого чи пригадати у маминому переліку Андрія Кікотя з піснею "Руки твої – два крила". Він нічого не згадує про Ларису Остапенко і ледь-ледь пише про прекрасну Валентину Купріну (ані слова про те, як всі торік проспали її смерть). Але де Квартет Пилипа Бриля?
А що це за розмови, що у Ротару не було фанкових номерів поміж івасюкового груву? Концерт у Чехословаччині разом з Юрієм Шаріфовим на бас-гітарі – це що? У розділі про Ніну Матвієнко Пухарєв вкотре навіщось згадує Монатика. Мова часом не про той псевдодуховний кітч у треці "Цей день" на альбомі "Love It ритм" (2019), що так чомусь нагадує трек гурту N.E.R.D "Lightning Fire Magic Prayer" його улюбленого капелюшника Фаррелла Вільямса? Валерій Вітер у фільмі Сергія Параджанова Українська рапсодія (1961) грав сина органіста, а не священника. І якщо він вже так шанує ВІА Кобза, то чому називає їхні рідкісні для України моменти босанови у треках "Ніч яка місячна" та "Прогулянка" попфолком?
Для чого у назві розділу про Тріо Маренич знову давати алюзії на Кавказьку полонянку Гайдая? І якщо він вже починає пригадувати біля них когось закордонного, то чому у тому переліку відразу нема гурту Peter, Paul and Mary? Чому з чогось українського біля них нема дуету Любові та Віктора Анісімових? І який біля "Котиків вербових" французький шансон? Він не хоче, наприклад, послухати живе виконання треку "Just a Boy" з дебютника "A Book Like This" (2007) австралійського дуету Angus & Julia Stone, яким у нас так захоплюється колектив Один в каное (та деякі інші виконавці)? Нічого там не зауважує?
Чим ближче до початку 80-х років минулого століття, чим більшою у Філа Пухарєва стає кількість маячні. Висвітлення цього періоду є найбільшою проблемою його книги. Ще до неї можна було часто зрозуміти, що у нього є якісь періодичні проблеми з розумінням неосоулу, які він ніяк не хоче надолужити. Отже, ще раз, "Стожари" – це не неосоул, і пісня Мозгового "Зачаруй нас, любов" також.
Так, "Смерекова хата" аж занадто, можливо, рустикальна на тлі тих же "Стожарів", але вона аж ніяк не шароварна, як, до речі, що доволі дивно, й пісня Оксани Білозір "Ніби вчора" в оригінальному виконанні 1987 року. У тому реквіємі за старою Україною напередодні фестивалю Червона рута (1989) вона таки зуміла оминули все зайве (чого не скажеш про пізніші виконання). Якщо Пухарєву захотілось тут тупо поржати, то треба було це робити у розділах про Бобула, Гігу та Поплавського. Всю свою енергію міг би спрямувати на те, щоб трохи більше розповісти про Марту Кінасевич та роль її Мандрівного меридіана.
Після слів Пухарєва про те, що Ігор Білозір вигадав українське диско, його книгу варто закрити назавжди. Увесь попередній перелік його численних нісенітниць є просто милими дрібничками на цьому тлі. І так, до речі, "Вівці мої, вівці" 1983 року (запис 1981) – це хіба не варіації на тему треку "Morning Tears" філадельфійського гурту MFSB з альбому "Philadelphia Freedom" (1975), а не стилізації під Pink Floyd? За горілчаним диско Пухарєва можна подумати, що в Україні взагалі не було адекватного диско, хоча є цілий дисковий Яремчук з треками на кшталт "Озовися", "Посміхнулась ти", "Вікна" чи "Останній лист".
Є ціла Тетяна Кочергіна зі своїм урбаністичним соулом та диско без майже зайвих фолкових алюзій. Її Пухарєв успішно ігнорує заради якогось невідомого ефекту, хоча вона, до речі, є у нещодавній компіляції Even the Forest Hums: Ukrainian Sonic Archives 1971-1996 (2024).
У Вусатому фанку Бардецького Кочергіна не вписується у його фолкову Голгофу української музики. Він її не згадує жодним словом, але музику таки використовує. Цікаво, чому вона не вписується Пухарєву? Може тому, що вона є недосяжним ідеалом для всіляких монатиків, які лише можуть косити під Тімберлейка, Фаррелла, Веста та Ньюмана? Не згадує він і ВІА Медобори, і гурт Крок, і Квартет Валерія Колеснікова.
Після абсолютно доречного розділу про Тараса Петриненка Філ Пухарєв заходить на територію української діаспори. Щось йому вдається більше (ElectroNova з їхньою версією "Червоної рути" чи Квітку Цісик важко зіпсувати), щось менше. Mickey & Bunny вигрібають за те, що не дотягують до Ніла Янга, хоча їхню цікаву версію "Чорнобривців" він так і не згадує.
Іншим канадійцям та американцям він нерозумно закидає відсутність оригінальних пісень чи хітів. І це відразу ціла засада для нього, адже є Оркестр Темпо з альбомом "Нема музики без Темпо", гурт Веселі часи з Чикаго з треком "Хвилинна мрія", Олекса Мартинович і Соняшник з треком "The Kozak" (1980) чи монреальський колектив Рушничок з треком "Буря". Запис альбому американського гурту Нічна мелодія "Незабутня Україна" (Volume 2) 1977 року нелегально ходив в радянській Україні з написом "Канадці" нарівні з Висоцьким.
Якщо Пухарєву й цього замало, то що тоді робити з нью-йоркським дуетом Дарка й Славко? У них для нього замало хітів? Якщо він вже згадує Квітчину "You Light Up My Life", то де тоді згадка про Мелані Сафку? Чи трек гурту Men Without Hats братів Дорощуків "The Safety Dance" він не вважає хітом? А що тоді робити з Neko Case чи Лідією Томків та її гуртом Algebra Suicide?
Після повернення до України Пухарєв дає розділи про Степана Гігу, Раїсу Кириченко та Михайла Поплавського і чомусь думає поміж свого блакитноокого пафосу мати чистий спокій. Та якщо є Кириченко, то де тоді Алла Кудлай хоча б з треком "Не питай мене"? Біля згадок про фестиваль Червона Рута 1989 року, де українська попмузика надолужила все за свій найгірший період з 1984 до 1987 року, Пухарєв продовжує блукати навпомацки поміж своїх чайникових узагальнень. Його чомусь несподівано дивує панкуха Віки Врадій. Хіба це важко було зрозуміти після треків ВІА Арніка "Колискова для Мар'янки" та "Мила моя, мила"?
Найдивніше, що в історичному контексті тих років він чомусь не згадує про євродиско Марти Кирилюк на альбомі "А сімка не їде" (1988) та Русине італо на альбомі "Ворожка" (1989). У тяглості якісного музичного процесу після альбому "Незрівнянний світ краси" (1980), мали йти "Стожари" (1981) Лілії Сандулеси. Потім "Вівці мої, вівці" Ігоря Білозора 1983 року (запис 1981 року), а вже за ним Кирилюк, а також Руся зі своїм міксом Сабріни та C. C. Catch, які в ідеальній ситуації мали вийти на рік чи два раніше.
Закінчувати цей період варто альбомом "Це не хевi метал рок" (1991) Групи Петра Пашкова. Її останнім схлипом можна вважати хіт гурту Соколи "Усі ми прагнемо любові" з тим його постдисковим відлунням у 1996 році. Елегантним переспівом (скажімо так) суперхіта гурту Chic "I Want Your Love" з деякими елементами ABBA. Лірика там у Соколів доволі несподівано поміж інших патріотичних та духовних пісень уся наскрізь пронизана відвертим еротичним символізмом, це ж не Тіна Кароль, яка без жодної задньої думки співає рядки "Кожен Божий день в моїй голові ти". Треку Chic, до речі, має завдячувати життям тьма гуртів у всьому світі від Our Atlantic до Parsels.
Замість цього, як всі читачі вже зрозуміли, у Пухарєва триває сентиментальна лінія визначальних постатей Бобула-Гіги-Поплавського, яка плавно завертає у піар Монатика та ялового проєкту Тіни Кароль "Дім звукозапису", а також всілякі блаженні бздури про гурт Our Atlantic, який щось та відроджує, чи згадки про неймовірного вакарчукового людожера Шумея біля Дзідзя.
Його фінальна підбірка бонусом 100 найкращих треків української естради є чистою хохмою навіть як на чайника для чайників у своєму приватному соліпсизмі. Головне згадати поміж всіляких перекручень та недомовок про магію суб'єктивної думки.
фото: laboratory.ua