Кошмарний кіноальманах із семи новел про українських тварин, які страждають від війни.
Альманах від продюсера Олега Кохана начебто базується на реальних історіях, хоча у такому аматорському виконанні максимально далекий від життя.
Попри всі недоліки Війни очима тварин подібний кіноальманах є ідеальним форматом для 95 відсотків українських фільмів. Там і так зазвичай ідей на короткометражку. Так країна матиме економію державних коштів та чистий спокій від фільмування всілякої халтури повним метром.
Вікіпедія, коли пише про цей кіноальманах, десь трохи прибріхує. Фестиваль Трайбека називає Війну очима тварин "неймовірною подорожжю у саме серце національної трагедії" та бачить там "потужність візуальної мови та гідність, з якою ведеться оповідь, що глибоко осідає в серцях". Усе це, звісно, не так. Ані подорожі, ані трагедії, ані візуальної мови у цих короткометражках майже нема.
Дві новели, Кролик, Або Туди і Звідти (режисер Максим Тузов) та Підводна пригода (режисер Святослав Костюк) наче взагалі прибились сюди з дитячого конкурсу Чілдрен кінофесту. Тільки, звісно, з дещо багатшим бюджетом.
В одному відбувається казковий сюр очима кролика у засніженому лісі, який наче намагається наздогнати серіал Любов, смерть і роботи, а інший просто мікс мультфільму У пошуках Немо (2003) з фільмом Життя прекрасне (1997) Роберто Беніньї. Чому той кролик, до речі, не загриз хоча б одного москаля за прикладом новозеландської стрічки Black Sheep (2006)?
Після першої новел Орел (режисер Мирослав Слабошпицький) ще була якась надія на те, що все подальше буде кращим, ніж Область героїв (2022). Шон Пенн у головній ролі у чомусь на кшталт The Conversation (1974) Френсіса Форда Копполи чи Blow Out (1981) Браяна Де Пальми надихає навіть на тлі дещо комп'ютерного орла.
Новела Корова в тумані (режисерка Юлія Шашкова) поєднує у собі натяки на Бучу та радянський мультфільм Їжачок у тумані (1975). У неї добрий оператор, який відразу зробив її кращою за стрічку Буча (2024), а от фінальні сцени після обіймів з коровою під ейфорійний ембієнт десь трохи зайві, адже все схоже на те, що хлопчик став сиротою.
Новела У нас все нормально (режисер Андрій Лідаговський) про пригоди сніжинок під час війни достатньо перестрашена у своєму комедійному сюрі, де режисер вдає з себе Антоніо Лукіча та десь трохи вважає себе Гармоні Коріном. Історія про втечу котика Рамзеса у закритий Урядовий квартал та його подальші пошуки чомусь закінчується істерикою, а не навалою всіляких приколів.
Оце був би номер, якби того Рамзеса виніс на руках головному герою сам Зеленський чи навіть Буданов. Краще, звісно, Зеленський, адже Зеленський з котиком на руках то є мемічна сила космічного масштабу. Там ще герой мав їхати у Чехію, а тут йому Зеленський, опля, й каже: "Залишайся, хлопче, з нами, будеш нашим королем".
Якщо Лідаговському вже так хотілося сюру, то це був ідеальний варіант. А так він закономірно йде у блаженну юродивість під звуки thekomakoma, щоб з балкона наживо фільмувати атаку на Київ.
Найгіршою у цьому кіноальманасі є новела Синочок (режисер Олексій Мамедов). Це чистий треш. Кошкіній вже потрібно щось робити зі своїми божевільними персонажками.
Отож героїня цієї короткометражки божеволіє від втрати дитини, яка тепер їй скрізь ввижається. У межах милосердної компенсації вона знаходить у засніженому полі пораненого пса (хоча це вовченя) та везе його до лікарні, щоб дорогою зустріти щось на кшталт Імли (2007) за повістю Стівена Кінга.
Режисер тут десь трохи фанат Андрєя Рубльова (1966) Тарковського, а Кошкіна співає вовку у військовому госпіталі "Ой у лузі червона калина" та дає ляпаса лікарю, який не хоче того вовка лікувати.
Найкращою ж є новела Торпеда (режисер Іван Сауткін) про козу, бабцю, яка викликає вогонь на себе, а також хлопчика-аутиста з любов'ю до Інстаграму. Тут найкращий оператор усього альманаху, особливо з чорно-білими візіями бабці зі святим Миколаєм.
Усе це, звісно, чудово, але чому це все йде у прокаті за грубі гроші? Тому що тут наприкінці цитують Магатму Ґанді, грає Шон Пенн, а саундтрек від Imagine Dragons?
фото: dzygamdb.com