Пріснуватий лайв-альбом від виконавиці Юріної в окопі її запеклої боротьби з навалою неошароварщини.
Лайв-альбом "Ґвара" місцевої виконавиці Юлі Юріної несподівано сягає зовсім іншого ефекту, аніж вона, схоже, очікувала у своїх бажаннях.
Юля Юріна у своїх попередніх проєктах (насамперед Yuko) була достатньо чужорідним тілом в українській музиці. Моменти її північного маніхейства якось вже зовсім не лягали на тутешню південну вітальність. І збоченства місцеві геть зовсім інакші, аніж на болотах. Звісно, що тут Юріна могла б апелювати до 70 років совкового спадку, що багато чого зміг знівелювати, але ж вона намагається пірнати з головою у прадавні глибини народної пісні.
Перед цим альбомом Юріна здіймає великі хвилі та маніфестує про потужну енергію супротиву шароварній музиці задля артистичного внеску у культурну спадщину України. Однак рівень місцевої неошароварщини тут не лежить навіть поблизу, а тому подібні протиставлення не зовсім доречні. Юріна має більше змагатися з гуртом Go_A, аніж сваритися з Лущинською, яку вже нині майже ніхто не пам'ятає.
Після цього альбому все спокійно влягається на свої припасовані місця у тутешній ієрархії, де Юріна нижче ДахиБрахи й Go_A та вище трешовиків з гурту Nazva. За таких непереборних обставин найбільшим досягненням її лайв-альбому є майже повна відсутність слідів колишнього маніхейства. Однак за рекламою опору неошароварній навалі Юріна починає нагадувати галицький холдинг Фест з його заманухами для лохів-туристів у Львові. Якось важко зрозуміти, що спільного має львівська ґвара з її альбомом, але що не зробиш для красного слівця, такої собі допотопної екзотики для слухачів.
За рекламною стіною Юля Юріна досить швидко починає розсипатися на цьому лайв-альбомі в одноманітності свого прісного виконання. Катю Chilly з альбомом "Русалки in da House" (1998) тут особливо не згадаєш. І не робить Юріна тут нічого такого, щоб свого часу не робив гурт Go_A на альбомі "#Ідиназвук" (2016). Жодного треку, який би можна було порівняти з хітом "Жальменіна" тут немає. Альбом Yuvi "По тобі" (2023) значно адекватніший на навкових територіях. А про досвід ДахиБрахи навіть краще не згадувати.
За трансовими орієнтирами Юріній не зовсім вдаються пози якоїсь місцевої валькірії чи патріотичної відьми. Її готика чомусь настільки нудна, що може вродити зі своєї іронії лише якийсь дешевий мартопляс ("Жалько"). Вона досить швидко втомлює своїм посереднім рівнем виконання та всією штучністю своїх інтонацій та поз, начебто викличних, а насправді зовсім куцих. З нібито репером Oi Fusk вона вже зовсім заходить в інкубаторне звучання, яке може бути цікаве лише як тимчасова пародія на Аліну Паш. За такого підпорядкованого сусідства вона спокійно може зректися культурної оборони та зайти на знуджені біля вікна терени Тіни Кароль, де вже давно блукає голодний вітер ("Зуби").
У романсах їй ледь-ледь вдається оминути кітчеві привіти новому альбому Онуки ("Скрипливії ворітечка"), але колабою з примітивним гуртом Nazva на вірш львівського графомана Бєглова вона остаточно опускає себе на дно кітчу. Навіть якщо на лайв-альбомі "Ґвара" і є щось більш-менш притомне ("Колискова", "П'яниця"), то чому Юріна раптом вирішила, що її попурі з Івана Франка, народної пісні та гімну України – це не шароварщина ("Каменярі")?
Чим це відрізняється від цьогорічного альбому неошароварного варвара Артема Пивоварова? І чим це краще за регейний "Заповіт" Сергія Бабкіна на ямайковий мотив "Ні, жінко, не плач" з убогим приспівом "все буде Юкрейн"? Може таки варто більше слухати народних пісень та менше пафосно віщати зі сцени про дохлу русню?