Пенсія "Франківськ.Коляда" (2024)

Музично-соціальний проєкт застільної творчости Пенсія з Івано-Франківська, що чомусь вважає себе постпанком та зазіхає на терапевтичний ефект колективного афекту.

Перегарний хрип проєкту Пенсія є застільним спадкоємцем одного з найгірших українських гуртів – Перкалаби. Керує ним колишній басист Перкалаби та один із засновників колективу Перкалабські придатки Ярема Стецик.

Альбом "Франківськ.Коляда" не є особливою новиною на місцевих теренах. Барокова традиція колядкового пересмішництва на вустах місцевих бурсаків на кшталт нинішнього "Добрий вечір тобі, Обі-Ван Кенобі" добре знана та шанована. Це хіба МС Брехунець чомусь собі дума інакше на прісному альбомі "Крисмас" (2023), де лише "Рушник" можна зауважити у щось краще.

Власне, найбільше й страждає дебютний альбом проєкту Пенсія від майже цілковитої відсутності грайливої іронічности та позачасового абсурду. Очманіло блудить сліпаком і немає нікого з поміж тих станіславських феноменів, щоб присунути їм збоку у творчість якісь елементи постмодерних студій ("Нова радість"). Лише інколи сопілочки дають хоч якоїсь шизи цьому перегарному ступору ("Запалала").

На ньому цілком й повністю відсутнє відчуття часу, що й не дивно у той святковий момент відкритого неба над головою, коли янголи скачуть, пастиріє клячуть, а вівці плачуть. Якби Пенсія дотримувалася жанрової тайми, то мала б чистий спокій. 1,5-2 хвилини цілком достатньо для всенічної хвали маленькому Ісусу. Розтягувати свою катавасію у безмежжя локальної застиглости – це ще той гріх, який кличе про помсту до Неба.

Усе найнеобхідніше про затягнутий проєкт Пенсія можна було зрозуміти ще після їхнього стартового мініальбому "Горрри" (2023), де вони хоча б не співали, а мугикали щось собі під ніс. Їхній перегарний ступор міг там запропонувати лишень франківську пародію пародії на Міхалка у тому потязі до ска чи регі. Юджин Гудзь у своїй найгіршій формі запросто міг переплюнути їхнє шабашне лабухівництво. Химерно, але застільні вокалізи є ідеальним станом Пенсії, адже бухим язиком, що заплітається під стіл, не сильно й щось заспіваєш притомне.

Постпанк на альбомі "Франківськ.Коляда" потрібно шукати з вогником, оскільки його там просто нема. Є лише далекий відгомін Перкалаби, зубожілої жаданівщини чи навіть Гайдамаків, які торік, до речі, нарешті знайшли свою особливу перлинку в медчестері. Колективний язик цих перегарних колядок пропонує лише безглуздий та нещадний треш, дешевий та сердитий. У затягнутому стані це горлопанство втомлює вже на старті, але й далі продовжує монотонно блукати колами в трьох соснах на полонині. Не рятує її навіть фрагментик альтернативи ("Христос воскрес").

Перегарний стан не схильний до коників, йому б самому втриматися на ногах на ментик. Які там заплетені фокуси у повітрі, краще спокійно полежати за плотом. Колективна жаданівщина замиловано повзає сонною під мухою та гадає, що відкриває усьому світові неприкрашену нічим голу реальність. Лише на мить вона спроможна, схоже, що цілком випадково, зайти у якусь цікаву колядну буфонаду замість простакуватого вивалювання зі святкової душі-християнки всього наболілого за рік назовні ("По всьому світу").

Під кінець альбому також можна нарешті зрозуміти початкові причинки подібних придатків ("Молитва температурна", "Молитва про Юрка"). У всьому винні моменти народної релігійности поміж виявів греко-католицького позитивізму чи строгої протестантської однобокости. Сей алилуйний двіж в очікуванні Воскресіння може опертися лише на механічну екзальтацію (перегар як продукт пришвидшеної алкоголізації організму у потрібному керунку). Харизматиків поміж них нема, а тому маємо те, що бухаємо.

Однак Господь ніколи не залишає грішників без утіхи. Ніхто не знає, у чию світлу голову прилетіла Божа іскра зробити з "Боже Великий, Єдиний" іронічний фокстротик, але це наразі найцікавіший момент у всій дискографії проєкту Пенсія. Триває він, до речі, лише 1:31. З цього й варто було розпочинати усе та триматися такої благодатної хвилі надалі у всьому.

Після неука Псюка, коломийських лабухів Hutsul Planet, єшкілєвського фільму Патерн (2022) та більшої частини альбому "Франківськ.Коляда" можна собі подумати ненароком, що Франківщина – то якесь царство безпросвітного трешу. Однак це не зовсім так. А найкраща нині екстаза тут і зараз – це, звісно, що новий альбом гурту Future Islands "People Who Aren't There Anymore" (2024). Ось де істинна терапія, а Сем Геррінг – пророк її. Саме звідтам й лунає богоспасенний хіт "The Tower".