Інтимний проєкт Пилипа Коляденка з генетичною схильністю до кітчевого страдництва на чужих вустах.
Новий акустичний альбом Phil it услід торішнім релізам "Пролог" та "Епілог", де три нові треки відразу стають найгіршою ланкою цього крихкого світу вселенської скорботи.
Якщо у гурті Kadnay Пилипа Коляденка інколи заносить кудись вбік пана Ківануки, то у проєкті Phil it він серйозно напосівся на діяльність австралійця RY X. На всі ті вповільнені та чуттєві боніверески з періодичними моментами ембієнту чи фолктроніки.
Якщо хтось є уважним слухачем чотирьох альбомів австралійця RY X, то на прикладах творчости проєкту Phil it він може сміло гуляти деінде. Залишатися тут варто хіба за великої любови до місцевої сцени чи збоченої уваги до кітчевих елементів. Уся ця вселенська скорбота у своєму реквіємному страдництві, звісно, що вся така прекрасна, піднесена та пахне ладаном, але достатньо одноманітна та чемна у своїх страхах.
Хотілося б вже від неї нарешті чогось свого, а не старанного знімання чужих інтонацій. Вже аж так всотувати своїми вустами щось чуже, трохи не личить такій тонкій артистичній натурі. Він же не якийсь там ресторанний Шумей під столом. Ще трохи такого чину і проєкт Phil it почне нагадувати притрушеного виконавця Пташника.
Та й місцевим аналогом його вже зовсім не назвеш. За голосом RY X він ніяк не встигає. Попри всі боніверески, які здаля інколи й можна назвати мейнстримовим спрощенням, в австралійця все доволі природно, а от Phil it періодично падає на кітч, баналить і щось навіщось починає розжовувати з того, що поміж рядків. І янгольський біттерсвіт австралійця навіть зі всією його розпукою достатньо далекий до чогось вже зовсім реквіємного.
На інтимній статиці мініальбому "Пролог" (2023) за страдницькими заповітами чи характерними спадами доволі адекватної лірики у банал про сутність душі, вкриті серця, вмивання стражданнями та свободу найцікавішим є хіба кліп для треку "Її немає" (24.03.2023). Якщо надихатися, то вже надихатися всім та відразу, а тому та хореографія чомусь так нагадує кліп RY X "Your Love" (25.03.2022). А якщо надихнутись ще більше, то варто ще згадати поруч кліп "Segre" (13.07.2022) достатньо близького до австралійця естетикою англійця Sohn.
На мініальбомі "Епілог" (2023) у Phil it вже більше електронних моментів, де можна згадати навіть Вудкіда. Мусить вже якось тепер боротися за його серце з самою Онукою або ж зробити щось разом на вівтарі священного кітчу. Він тут настільки скручений тією кількістю страждань на квадратний міліметр, що хоч-не-хоч починають поміж того кітчу про відголос вічності чи внутрішнє світло починають вилазити пародійні миті, де вже потрібно заохочувати самого Вакарчука до колаби.
Наприклад, "Мокрими очима мене не зупинити. Тебе не відпустити, бо всередині є квіти. Лихо моїм нервам, лихо твоїм крилам. Хтось тремтить від болю. Для когось більш немає неба" у "Немає неба". Скрипки тут у нього відверто зайві (надмірні), хоча попри всю спадкову артистичну душу Коляденка навіть закономірно, що десь у тіні він є особливим адептом кітчу. Від генетики інколи далеко не втечеш.
З чогось доброго у Коляденка можна зауважити те, як добре він перейшов дорогу гурту Лівінстон (колись Jonathan Livingston) своїми стражданнями святого Севастіана, якого вічно так глибоко пронизують своїми довгими стрілами кляті воріженьки. Доволі несподівано, але поміж трьох його релізів навіть можна виокремити його найкращий наразі трек "Тебе немає тут", де лиш варто забрати кобіту, яка псує всю його витриману атмосферу. Між фолком та електронікою у нього є чимало майбутніх потенцій до розвитку від чогось схожого на Four Tet, Caribou, Active Child чи Apparat. З часом, можливо, він зможе замахнутися рукою й на британця Keaton Henson чи ірландця Damien Rice.
З павутини нового акустичного альбому проєкту Phil it "Елегія" (2024) хочеться відразу вилізти. Панна на обкладинці вже так споглядає очима піаністку, поки він стоїть до них спиною, наче сама міс Пастернак Чарлі Гарпера, а це вірна ознака того, що потрібно чимдуж втікати світ за очі, де б ти не був. Навіть у церкві.
Цей реліз дарує своїм живим слухачам дещо театралізовані версії треків з попередніх мініальбомів, а також три нові треки, які відразу чомусь стають найгіршою ланкою цього крихкого світу вселенської скорботи. І світ цей, до речі, тут ще більше псують присутні кобіти, які зовсім не вписуються у сей проєкт. Без них він звучить так цілісно навіть там, де поспішає у своїй страдницькій експресії, а вони аж просто розривають його на клоччя. Вони тут просто зайві, а тому надалі мусять віддати Пилипа його слухачам назад. Лише у "Свободі" він трохи втіка з їхніх тенет, бо рве вже так струни, ніби востаннє.
Цим театралізованим спокенвордам місцями за такої нагоди чомусь бракує чогось з феєрії Лесі Українки чи меланхолії Кобилянської, але вони ще більше підкреслювати його потяг до солодкавої сентиментальности. У найгірших моментах це манірне махання хвостиком переходить в істерику ("Такі як ми"), чого ніколи у Коляденка не було. Труба тут також зайва настільки, наче у дитинстві він передивився старих фільмів Нікіти Міхалкова. Схоже, що Коляденко у цьому проєкті ще ніякий наразі не самоіронік, і навіть не усвідомлює елементи кітчу у собі. Його найкращий наразі трек "Тебе немає тут" на "Елегії" більше нагадує романс Ольги Богомолець "Осінній день..." на вірш Ліни Костенко. Добре це чи погано, хз.
На цьому місці для Пилипа Коляденка мав би лунати ньюйорківець Elliot Moss з альбомом "How I Fell" (2024), але і йому так далеченько до австралійця Tom Snowdon з треком "Protection" на альбомі "Lonely Tree" (2024).