У Львові є дві біди – Свобода та Самопоміч.
Біда ніколи не ходить сама, вона завжди мусить ходити у парі і тому, наприклад, єдиним містом-побратимом Львова має бути лише Москва. Тільки білокам'яна Москва може бути лагідною сестрою рудому місту Лева, і лише такою ласкавою, як була Зільфа Ґірі для Джеймса Ділейні (поки не зістрибнула з мосту).
Двійко цих ворожих міст єднає рідкісна у цьому світі тотожність у декларації священної богообраності, непомильного відчуття величної місії навколишньому світові (хоча ніхто про це не просить) та великосвітських понтів.
Можливо саме тому так кляті москалі хочуть проникнути усім тілом у такий жаданий для них Львів (де є те, чого немає у тамтешніх варварів), хоча й сам Львів ніколи не проти проникнути усією душею до московських скарбниць (бо там він може дозволити усе те, що забороняє місцева релігія). І десь тут з дещо несподіваного боку починає підсвічуватися постать Галана у цьому конфлікті Львова та Москви за руку Бога за пазухою.
Протилежності притягуються і тому й Свобода з Самопоміччю є братом та сестрою (хоча обидві вони, здається, жіночого роду). Перші чомусь вважають, що у війні з Росією воюють лише вони і це чомусь дозволяє їм бикувати а-ля неадекват Парасюк та його недобитки. Другі вважають себе святішими за усіх усюди з огляду на якісь сумнівні інтелектуальні здобутки.
Свобода та Самопоміч – то одна сатана і ще було зрозуміло навіть до статті Фаріон сюсюрила тичинку, яка підсумовувала тенденції зближення обох партій на ниві поділу львівського майна. Пізніше Свобода навіть спробувала оновитися брендовими пальцями та закосити під хіптстерів Садового у тексті Три сосиски у горнятку. За два роки вже місцеві садоботи та садофіли чомусь полізли до електоральної вотчини Свободи – Фб-групи Людоньки порадьте.
Полізли зі своєї зони комфорту, щоб, типу, стібатися з рагульні з середини, але з такою поведінкою вони вже рік (якщо не більше) як запізнилися і тому це більше прояв їхньої недалекості, відсутності почуття гумору та відчуття актуальності.
Цього, певне, вони набралися від місцевої громадянки Боренько, яка юзає слоган "на парафії" хоча він вже давно здох, тобто втратив актуальну гостроту у мінливій ситуації навколо. Такий пацаватий снобізм садоботів лише вкотре поліпшує ту живу думку, що вони нічим таким особливим не відрізняються від таких ненависних свободівців у провінційних проявах рагулізму.
Так чуваки пробивають дно туди, де Свобода вже давно та остаточно його пробила. Свобода довго, вперто і наполегливо профанувала ідею націоналізму і тому, десь там у майбутньому, у тому прекрасному новому світі, прийдешнім бідаками показуватимуть ролики зі свободівцями (як у Механічному апельсині), щоб викликати у них блювотні рефлекси до агресивності, насилля і націоналізму, зокрема.
Свобода спрофанувала націоналізм та опустилася у власній деградації до проповіді комашкам, усіляким блохам та гнидам. Певне, саме тому вони так вперто лізуть своїми пальцями до дітей, які не можуть дати їхній богомданості жодної відсічі.
Спочатку Фаріон (дивно, що ніхто з батьків тоді не наваляв їй межи очі), а тепер й місцевий депутатик Чунис з свободівською агітацією у сихівській школі. Інші свободівці чомусь ніяк не реагують на такі порушення Конституції і навіть вважають подібні процеси нормальним явищем.
Але чому тоді вони згодом ображаються, коли їх чмирять та стібуть за це і за інше?
Свободівські бариги так скліщилися зі самопомічними у львівських бізнес-інтересах, що забувають поліпшувати з року в рік акторське мистецтво своїх партійців.
Хоча ще усі пам'ятають історію про фотошопних свободівців на Майдані та пантомімку Кошулинського біля готелю "Україна".
Псевдо-націоналісти чомусь свято вважають себе єдиними, хто стоїть на варті України. Саме навколо цієї заповіді кружляє нещодавня свободівська акція на Винниченка, де вони зняли прапор Євросоюзу та повісили на флагшток червоно-чорний, який згодом зняли і знову підняли прапор ЄС.
Цю подію чомусь затегують провокацією, але ж яка це провокація? Де ж тут та омріяна радикальність Свободи? Тут лише якась косметична акція, а не провокація. Скандальчик місцевих псевдо-націоналістів з регіональним минулим, сьогоденням та прийдешнім.
Галущак говорить правильні речі, бо деякі поляци й справді загналися не тільки там у Польщі, але й тут – у Львові.
Але з вуст свободівця, з усім свободівським іміджем усе це більше нагадує нісенітницю, себто свободівську профанацію. А коли ще з нього починають ліпити вкраїнського мученика, то це вже лютий страждець.
З курдуплика Галущака такий мученик за волю України, як з козлика Месія. Ще й так крутить носом з погордою і підборіддя тягне догори, ніби якась цяця розпацякана. Обличчя якось простішим треба робити. Але він усе так заплющує очі (добре, що ще не кусає губи від задоволення), ніби його юне, гомоеротичне тіло пронизали стріли воріженьків, а він самотнім стоїть на варті вкраїнського горизонту, бо відступати далі нікуди – позаду Москва.
З хлопчика-горобчика малюють вже такого сизокрилого орла (забуваючи, що втеча від себе це завжди, як наслідок, порвата срака) і це ще смішніше, ніж вчорашнє пенальті на симуляціях Суареса.
Свобода – лише симулянти (націоналізму) здатні на кефірні реакції, на підліткові реакції. У цьому вони нагадують місцевого інтелектуала Тараса Возняка, який також поволі почав опускатися з неба на грішну землю. Возняк й так лоханувся зі стародруками, а тут ще й намагається вдавати зі себе Шерлока Холмса, майстра дедукції, який з однієї краплинки може здогадатися про існування Ніагарського водоспаду у світі.
У розмові з польськими журналістами Возняк сміливо зізнається, що дивився лише кавалки Волині Смажовського (fragmenty, nie miałem ochoty tracić ponad dwóch godzin na cały film), але чомусь відразу називає Смажовського Лені Ріфеншталь. І це, бляха-муха, інтелектуальне обличчя Львова, журналу Ї та інших культурологічних капітул, прости Господи.
І тут для Возняка привіт від Варіантів та одне вхідне повідомлення від тих, хто бачив фільм Смажовського повністю. Волинь, у своїй експлуатації механіки горорів, найближча до горорного піджанру – слешеру, де у фіналі виживають лише цнотливі дівчатка, а усіх курвів валять неодмінно першими.
Такий кровожерливий сюжет міг виникнути лише у спермотоксикозній голівці підлітка-задрота як реакція на жорстокий світ, бо курви можуть дати, а можуть й не дати, тобто обламати, а святі-прісні цнотливиці ніколи не обламають та обов'язково дадуть героєві наприкінці (ще й лагідною рукою потримають).
Смажовський (завдяки вуаєристичній камері у певних моментах) дав польським та українським маніякам те, що вони хотіли побачити, а ще натякнув між рядками, що розбудова історичної пам'яті на підліткових фантазіях, мареннях та шмарклях – то обов'язково шлях у нікуди, у морок (як для поляків, так і для українців).
Тому якось треба зібрати до купочки усіх тих ненажерливих кресов'яків та свободівців (як останній оплот українського націоналізму) та організувати їм турнір з патріотичної мастурбації. Одні нехай стануть на тому березі Західного Бугу, інші – на іншому і нехай до солодкавої знемоги змагаються у любові до рідної землі, зрошуючи її нестримним завзяттям у такій самопомочі власними руками. Може, нарешті, їх попустить.
Радісно, що на таких турнірах варто очікувати на визначні здобутки усіх змагунів за посполиту звитягу, звичайно, що зважаючи на особливу репресивну політику католицької Польщі та греко-католицької Галичини.
Бо може тим бідосям просто йоду бракує, якби переважно написали їм їхні російські друзі, але такий вже тут клімат, що так підступно пливає на формування локального характеру та місцевої генетики.
фото: zik.ua