Нестримна сила води

Нестримна сила води

олександр ковальчук,  13 лютого 2018

Нестримна сила графоманії у книзі Маркіяна Прохаська, сина найкращого письменника України.

Вороги чоловікові – домашні його – мудро каже євангелист (Матвія 10, 36), от тільки невідомо, чому у всьому цьому має бабратися найкращий письменник України Тарас Прохасько.

Від Прохаська завжди очікуєш детальної пікселізації життя (у максимальній роздільній здатності), а не правил чемної поведінки і тому дитяча лінійка хіпстерської естетики про кротиків (на яку його, можливо, підбила інша половинка) всякчас сприймається, як щось незрозуміле, і бажано тимчасове. Бо ті його лісові терени няшного хюґе вже котрий рік дрючать у хвіст та гриву, якщо не Дівчинка з татухою дракона чи Ю Несбе, то ось вже четвертий сезон серіалу Міст, який вивернувши на територію фінчерівського Seven, розносить на друзки ту територію рівності, братерства та благоденствія.

Галицький сайт Збруч також свого часу урочо покликався на почесну місію вивести Тараса Прохаська на європейську орбіту зі станіславського, але провінційного феномена. Однак чомусь лише втягнув його у нудні розборки, де якісь незрозумілі дівчатка зі Сходу відразу почали пащекувати до нього: живого генія та благообразного аскета. Цікаво, чи патякали б вони так до Сірожі Жадана чи відразу б опускалися навколішки перед ним у тангах лібіда та захоплено преклонялися туди-сюди?

І ось, цього року, видав свою книгу дев'яти оповідань "Нестримна сила води" і його син – Маркіян Прохасько. Але якщо старший Прохасько – це незвичайні пригоди Карика та Валі, де з лупою варто споглядати кожну деталь, припасовану та доладну, то у меншого Прохаська можна натрапити лише на відморожене (типу, прозрівше) пустомельство епігона. Якщо у Тараса – це розчахнутий в одну мить в усі усюди відразу шелевілий інтим дивосвіту, то у Маркіяна – тільки старанне учнівське заціпеніння, така собі загальмованість, характерна для ліхтенштейнських фільозофів з УКУ, типу, імітація глобального розчулення від прозріння Абсолюту та законів природи навколо.

І хоча Маркіян іде ніби іншим, осібним, шляхом, але до такої його батьківської епігонії варто припасувати й ще одного укуківського збручанця – Назарія Заноза і навіть богомільний фарс від Дзвінки Матіяш.

У "Нестримній силі води" панує цілковита кораблетроща, де скрізь та відразу наштовхуєшся на рештки старих авторитетів, і де стільки авторської самотності (розгубленості) сина, хоча це зовсім не аскетизм батька. Тут суцільні уламки чужого, які, якщо не читав, то бачив у кіно. Усі ці будинки Кортасара, бібліотеки Борхеса (з вуличками, які постійно розгалужуються), квартири Віана, численні балканці (цікаво, як тут з фарватером Катерини Калитко?) тощо. Дивно, що тут ще немає клініки Діно Буцатті (хоча доводиться відмахуватися від дрібніших коельйів та винничуків), хоча так ще бракує картин Ремедіос Варо.

Якщо не Шоу Трумена, то фільми Мішеля Гондрі, якщо не Індіана Джонс і останній хрестовий похід, то Машина часу (2002) від правнука самого Веллса. А ще ноланівські Престиж та Початок, і тому повторений дюжину разів "креденс" – то слово-тотем для повернення до реальності від підліткових фантазій, або ж ознака того, що автор ще й досі снить та сновидить.

Магічний реалізмъ Маркіяна Прохаська нікуди не рухається, не розвивається і нічого нового не розповідає (хоча наголошує на пізнанні себе). Таке тут усе стерильненьке та гладеньке, що навіть потриматися немає за що, ніби у музеї застиглих фігур. Лише повторення мертвих форм, зразків славної минувшини. Недивно, що "Нестримна сила води" розпочинається відразу з помилки, тому що море у Львові може бути лише на півдні, на місці Левандівки (якої банально не шкода), де постійно обирають, якщо не Фаріон чи Подоляк, то якусь іншу заразу, але аж ніяк не на півночі, біля Підзамча. Саме тоді Львів стане писаною торбою, ніби з аніме Міязакі Kiki's Delivery Service, у дружньому суцвітті мікрорайонів міста.

Але увесь Міязакі про дорослішання, а в меншого Прохаська, як наприклад, в оповіданні зі старомодною назвою "На околиці часу" (за мотивами Віктора Франкла), лиш один ескапізм (від брутальної реальності) у комфортний світок інфантильних фантазій з незайманою інтонацією целочки та стерильними роздумами про Бога (як хочеться думати, що лише з іронією ці думи вважаються викличними). Але Львів (навіть альтернативний чи уявний ) без сексу – то нонсенс. Тому немає нічого дивно, що згодом саме з цих мистецьких кіл Львова приходить Brat і вставляє усім цим культуртрегерам з німбом диваків, маргіналів та якогось особливого (виняткового) цабе (цікавий мотив в епігона, еге ж).

У цих текстиках для туристичних листівок та кафешок (на Дзизі Юрко Вовкогон щомісяця кращі пише, ніж те "Львівське море" чи хіпстерська казочка "Найдавніший світ") хочеться бачити пародію (або, принаймні, ментики іронії, як у Петра Яценка з його галицьким сексом) на потьомкінську бутафорію Львова, на це туристичне львівське село, яке безнадійно намагається хоч би на мить (ну, і нехай) зловити за хвіст минулу славу, зниклу магію (капіталізація цього процесу – це дещо інакше питання). Хіба це не популярна для УКУ тема після послання Папи Франциска (такого милого та піарного після набундюченого Бенедикта) – тема фейків, цебто симулякрів? Така стилізація Маркіяна Прохаська під магічний реалізмъ й має сенс хіба що в саме такій афері самовикриття, бо навіщо тоді видавати цю пережовану банальність та псевдофілософію urbi et orbi?

Міг би, принаймні, звести усе до того, що комфортненьке суспільство споживання (і хіпстери, яко пророки його) – се лише пародія (мавпування Антихриста) на постійне (вічне) Богопізнання, на постійне самовдосконалення у житті вічному (Івана, 17, 3), бо саме це відбувається потойбіч, а не пісні райські кущі в уяві багатьох. Що лише голодні та спраглі правди можуть так багато писати та говорити у книжках про хавку рецептами і тому у тому дріботінні карамелізованої іграшковості "Нестримної сили води" є щось від Веса Андерсона та його Готелю "Гранд Будапешт" перед вселенською катастрофою. Коли в оповіданні "Прохідний двір" біля Купця тусить речення: "Тихий, впевнений і сильний голос назвав мене на ім'я і сказав: "Виходь, виходь, я чекаю на тебе", то хіба воно не адресується Лазарю, який вже четвертий день смердить?

Маркіян Прохасько у "Нестримній силі води" нагадує маленького принца (не так з мульфільму, як з мультсеріалу, де також полюбляють бавитися різними хитромудрими приладами), який самотнім блукає зруйнованим Всесвітом (власне, своїми уявленнями про нього). Звідси й ті постійні спроби каталогізації усього, що рухається, як спосіб впорядкування хаосу, хоч якась ознака стабільності.

Тому у деталізації (якого його виструнчує субординацією) його ще можна більш-менш читати, але коли він так серйозно вдаряється в абстракції про унікальні групки людей, про вбивства словами (ніби це 60-ті роки 20 століття) чи у леткий імпресіонізмъ, то це, звичайно, марно витрачений час. Ледве не маразм з реченнями а-ля: "Духовне вислизає услід за матеріальним", "Зовнішність – то туманна пелена. Тобто, несправжня. Справжнє, те, що на серці. А ще сни", "Швидше, наполегливіше, далі, туди, де заховані незвідані струни моєї душі" (серйозно про струни?) тощо.

Якщо щось цікаве у тому й може бути, то хіба що те, як сумний епігон ностальгує за справжнім, себто, недосяжним, але й про це, здається, хтось вже писав, про кумедність хіпстерських фантазій про теплу ламповість олдскулу. Молодший Прохасько мав би пам'ятати, що банальний перелік, механічне нанизування знайомих деталей для пришестя сакрального ефекту – то ще територія грубого та тварного. Він бавиться біблійною нумерологією числа 9, оскільки у цих пошуках себе має народити новий плід, нове слово, втілену дію, але насправді це знову історія про франкенштейна з Франика, де ніяк не можуть видобути магію та поезію (життя) з мертвих деталей.

Наприклад, Ісусова молитва – лише букварик (для розігріву), передусім підготовка до зустрічі з Богоявленням, а не підстава (а тим більше причина) для зішестя Святого Духу. Випускник УКУ мав би на цьому розумітися, але УКУ вже давно знаний глобальними проблемами з богослів'ям. Про це ще навіть колись Блаженнійший Гузар говорив, але з нього, після смерті, зробили кумедного та потішного вуйка Любка, і тому нещодавно один ідіотик з випускників УКУ усіх намагався переконувати, що наркота допомагає хапнути Бога за бороду (тобто, притягнути благодать). Хіба це не вкотре притча про ворожбита Симона (Дії 8, 9-25), який за бабло хотів набути дар Божий (благодать)?

Можливо, що хтось зі старших підкаже малому Прохаськові надихнутися благочестивим прикладом Миколи Васильовича та спалити свого кюхельґартена у фамільному п'єці, але, зважаючи на психологію укуківських персонажів з творчим кредом "самообман – наш талісман, що кидає в туман", на таке годі сподіватися.

Хтось близький мав би йому вказати на нещодавній приклад красного письменства у Патерсоні Джима Джармуша, де Драйвер, опісля спонтанної зустрічі з дівчинкою усвідомлює, що уся його творчість лише графоманія і тому спєцом залишає свій зошит з віршами рідному песику на розтерзання. А після цього символічно зустрічається з японцем, бо якщо порівняти механіку його віршів з механікою, наприклад, Ісікаву Такубоку (який нібито пише про те саме, що й Патерсон), то відразу стає зрозуміло, де поезія, а де якесь дрібне версифікаторство.

Тому для меланхолійного (та самотнього) Маркіяна Прохаська й лунає стишена радість живодайної води (яка камінь точить), яку так поступово (у доростанні) розповсюджує навколо себе його батько Тарас. І це буде трек "Blink" з альбому Hiroshi Yoshimura ‎"Music For Nine Post Cards" (1982).

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.