Ігор Танчин "Коани мідної сутри"

Дебютна книга історика, політолога та соціолога Ігоря Танчина "Коани мідної сутри" легко й невимушено лишає за спиною тьму львівського сучукрліту. Це правдивий олдскул, а не гадість на кшталт нових альбомів Гадюкіних чи дисидентських баєчок від Супервуйків. Начебто необов'язкова дрібничка, але насправді реальна перлинка поміж засилля галицьких постмодерністів та туристичних традиціоналістів.

Танчин – чудовий оповідач. Більшість його оповідань легко можуть стати сценаріями до ексцентричних комедій. Оповідання "Дуель" має потрапити до братів Коенів, а у вмілих руках екранізація "Іван Васильович іде на вибори" могла змагатися зі стрічкою День виборів. "Коани мідної сутри" переважно займаються інтелектуальною хуліганкою (або ж панком в епізодах з Невелюком), яка критично налаштована до бюрократизму будь-якого офіціозу (радянського, свободівського або садовістського) чи актуального порядку денного.

Відтак реалізм Танчина досить легко може зі своїм скупим (мінімалістичним) апаратом збочити в омріяну для багатьох сюрну твінпіксіану Львова. І робить це автор без будь-яких надуманих понтів а-ля графоманський талмуд школотних обсосів "Львів. Доза. Порно" чи пародійних претензій істеричні мастурбації персонажині книги Гаськи Шиян "За спиною". Ця тверезість погляду на мінливе довкілля Галичини ("радикальна реальність вимагала граничної ясности у формулюваннях") й стає його лаконічною відповіддю іпостасі багатослівного та облудного Львова.

В анекдотичному сюрі Танчина (разом з ілюстраціями львівського мистця Андрія Черкашина) впізнається мікс гоголіани з Подером й Пєлєвіним, а ще – гашеківські викрутаси з Партією поміркованого прогресу в межах закону та чапеківські "Оповідання з однієї кишені". Вже згаданий "Іван Васильович іде на вибори" значно ближче розташовується своїм абсурдом та впізнаваними персонажами обабіч Гоголя, аніж "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко з тим непотрібним посагом верховної пророкині. І цьому "Коани мідної сутри" мають завдячувати соціологічному (та політологічному) бекґраунду свого автора, оскільки пророк здебільшого це розважливий аналіз нинішнього стану (з подальшими варіаціями майбутнього), і десь там згодом – завуальовані одкровення.

Звідси, до речі, ростуть ноги і його циклу "Нові розслідування" з іронічними та винахідливими інтерпретаціями українських народних казок, де паралельно варто згадати багаторічного літератора Андрія Бондаря з його аналізом мультфільму про Петрика П'яточкіна. Однак дебютант Танчин іде ще далі ("Завдання фольклору – транслювати від покоління до покоління певну важливу інформацію, яка виробляла в членів спільноти правильну з її погляду реакцію на виклики довколишнього світу"), а тому на сторінках "Коанів мідної сутри" можна зустріти не лише відвертий стьоб ("Казка про Ріпку, або що не ясно") чи цілковиту еко-химерію ("Неполіткоректна Рукавичка"), але й утилітарні сподні казки про Івасика-Телесика.

Пінкфлойдівська іронія над апостольськими цитатами у безпосередньо самому циклі "Коани мідної сутри" доходить у Танчина і до веселих горизонтів Монті Пайтонів ("дідькова мама"), де він "у всьому вишукує кумедний ракурс". У "Коанах" процвітає містифікаційне крутійство та розхристанна хуліганка, яка не лише розумно пародіює щось напрочуд непорушне ("Що є Істина"), але й летким перебігом нюансів ("Горнятко чаю") лише посилює парадоксальну природу коанів, спонукає до інсайтів. Інколи цьому процесу може допомогти, наприклад, в історії про японського воїна Добушіба та Баал шем това, й боллівудський хіт усіх часів й народів Помста та закон (1975).

М'яка іронія книги "Коани мідної сутри" своїм потягом до парадоксів (як зворотній бік притомності) протистоїть абсурду навколо. Такого добра у Львові (чи Україні, зокрема) завжди з надлишком (добро це щороку лише помножується) і тому лише потрібна лише вдала інтонація (і ракурс), щоб детально фіксувати увесь її перебіг. У Танчина все ок і з ракурсом, і з інтонацією, і з актуальністю (нпрклд, див. "Дерев'яний будда" vs фільм The Two Popes).

Його оповідання навіть близько не нагадують нарікання олдскульника на нові, дивні часи (привіт багатьом ще живим достойникам). За стьобом над новомодними слівцями ("кейс") варто зауважувати живий, жвавий, зацікавлений інтерес допитливого дослідника до щоденної мінливості навколишнього простору, часу та процесів (цикл "Скріншоти"), де він фіксує не лише дух часу ("Авангардизм" чи "Феномен Франца-Йосифа"), специфіку Львова ("Останній дзвоник"), але й видобуває нові нюанси щоденних дрібничок ("Останній дзвоник 2" про пісню "Два кольори").

Також й ностальгія на сторінках книги "Коани мідної сутри" не особливо апелює до якоїсь начебто особливої сакральної потойбічності Львова 90-х років минулого століття (див. фільм Погань), хоча хто про той період міста особливо пише, окрім Майкла. Львів таким був завжди.