Стефан Козак: Прагнемо уваги

Цьогоріч минає 10 років з часу трагедії на Скнилові. В Україні проходитиме Єврочемпіонат і очевидно, що ця подія затьмарить усі інші. Ціле десятиліття промайнуло, про трагедію забули?

Наше суспільство стало черствим, не пам'ятає своїх трагедій. Першими ж зачерствіли представники влади, чиновники. Де їм зрозуміти, що Скнилів - трагедія міста Львова.

Сьогодні проходив повз Криву липу. Там колишній мер міста Любомир Буняк залишає свій автомобіль. Мені так кортіло написати на лобовому склі червоними фарбами - «Скнилів». Адже він є одним із винуватців. Громада міста його обрала, довірилася йому, а він не подбав про безпеку. За 10 років, які минули відтоді, жоден політик, жоден депутат не допоміг ні краплини, не поспівчував, не підтримав. Ми не хотіли грошей, ми хотіли уваги, весь час її потребуємо.

Сьогодні до мене дзвонить мама двох дітей, які були на Скнилові, і запитує: як можна їх оздоровити, каже, можливо, щось таке держава робить. Та робить, кажу, я знаю, щороку до Артеку їздять діти під прапором Скнилова. От тільки серед тих відпочивальників справжніх жертв трагедії немає. Одиниці добиваються того, щоб постраждалі відпочили у таборі, лише ті, хто вже добряче набрид чиновникам.

Як би засоби масової інформації не загострювали проблему, не звертали на неї увагу, вони, все одно, безсилі. Перш за все закон повинен визначитися із статусом потерпілих, із тим, що їм повинна надати влада. А у нас, знаєте, хто сильніший, хто має підвішений язик, рот великий, той і доб'ється. А решта?

Хіба жертви Скнилівської трагедії не є офіційно постраждалими?

Статус потерпілого у мене відібрали на засіданні суду 3 березня 2006 року. Згідно Кримінально-процесуального кодексу, цей статус обмежений у часі, його надають лише на час провадження кримінальної справи. Та й які його переваги? Будучи потерпілим ти можеш лише взяти прапора та махати ним у сторону вітру. Ось і все. Також можна звернуться до суду із позовною заявою. Це ми вже пройшли, наслухалися про себе різних неприємних слів, нас звинувачували у тому, що ми вимагаємо гроші. Та чи є співмірними людське життя і гроші? Ці 100 тис. грн., які нам випалити згідно вироку суду, це - своєрідний пасок, який б'є, карає Україну. Бо ж держава повинна відчути, аби подібне більше ніколи не повторилося.

Ви звернулися із заявою до Європейського суду та Ніни Карпачової (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини) рік тому. Які результати звернень?

Ми подавали до Європейського суду двічі, уперше у вересні 2006 року. Чому двічі? Справу було розділено на дві без нашого відому, таким чином виникли справа генералів та справа тих, хто «віддуватиметься» за всіх. Це відбулося одразу ж після т трагедії. За законом ми мали б бути присутнім на досудовому слуханні справи, але нас туди не запросили. Справу генералів уже тоді спустили на гальмах. Тоді звернувся до прокуратури перший український космонавт Леонід Каденюк, мовляв, генерали-герої не повинні сидіти, на них повинні рівнятися. Ця людина жодного відношення до кримінального права не має. Достатньо раз злітати у космос  - і вже можна керувати прокурором, вирішувати який вирок повинні отримувати ті, хто став винуватцем смертей і каліцтва багатьох людей. Я не прагну крові. Я хочу лише справедливості.

Родичі жертв та постраждалі нарікають, що досі так і не отримали ані моральної, ані адекватної матеріальної допомоги. Їм досі не дали статусу потерпілих, ані пільг, ані допомоги від держави (крім одноразових компенсацій) вони не мають. При цьому багато з постраждалих потребують психологічної та фізичної реабілітації - 12 з тих, хто вижив, тепер інваліди, близько десятка мають серйозні проблеми з психікою. Чи отримують вони якусь допомогу?

Ніхто узагалі нічого не отримує, говорю вам компетентною. Однак серед жертв є безнадійно хворі, які потребують допомоги, до прикладу, Надя Ковбач. Однак на них ніхто не звертає увагу. Усе що робиться, робиться лише з ініціативи родини.

Як відзначатимуть річницю трагедії?

Хочемо провести 10-річницю незвичним способом, пов'язати її із мистецькими заходами, бо крові уже вистачить. Час - лікувати рани. У першу річницю трагедії ми уже організовували концерти-реквієми у органному залі, у філармонії. Щось схоже маємо намір провести і зараз. Плануємо запросити виступити із концертом відомого скрипаля Ісидора Вімера. Ця людина – єдиний, хто почувши про трагедію, одразу ж організував свій концерт у Відні, а виручені кошти перерахував жертвам. Також погодилася взяти участь оперна співачка Вікторія Лук'янець. Утім все це потрібно організувати, необхідна допомога влади.

Я двічі побував у Богдана Матолича, обговорював із ним свої плани. Пояснював – потрібні певні кошти, не багато, не на оплату концерту, а лише на житло та транспорт для запрошених. Також варто визначитися із концертним залом, директор філармонії повинен сказати: «На 27 число нічого не плануємо, там відбудеться концерт-реквієм».

При обласній адміністрації створено робочу групу, члени якої повинні займатися організацією відзначення 10- річниці трагедії. До неї входжу я, Олена Вімер (громадська діячка), начальник управління культури, начальник управління соцзахисту, директор філармонії та інші дотичні до цього люди. Однак поки ми жодного разу не збиралися. Посадовці зайняті вирішенням інших проблем.

Тим часом людей, яких ми хочемо запросити, потрібно попередити завчасно, аби вона не запланували собі на це число щось інше. Матолич пообіцяв, що все владнають. Однак це – лише слова.

Натомість міська влада й цього не робить. Ми розмовляли із заступником міського голови з гуманітарних питань Косівим. Цей чиновник узагалі ніяк не відреагував на наші слова. Містові – байдуже.

Під час реконструкції аеропорту повинні були перенести пам'ятник загиблим під час Скнилівської трагедії. Як завершилася ця справа? Про що свідчить така ініціатива наших депутатів?

А от нічим не закінчилося! Хотіли облаштувати стоянку для автомобілів, покликав мене до себе Павлів (директор департаменту містобудування Львівської міськради), каже: «Давайте дозвіл». Я пояснюю йому: я не вправі вирішувати за всіх постраждалих від цієї трагедії, організуйте для нас референдум, нехай люди вирішать. Відповідь Павліва була неадекватною. «Що ви за людина така?», - питає мене. «Не можу вас зрозуміти». А я - та людина, в якої там син загинув. Він сидить у накрохмаленій сорочці, парфумами французькими пахне і знущається з мене: «Ще треба перевірити чи зареєстрована ваша організації. А чи взагалі туди ще хтось ходить?». Я цього чоловіка за людину тепер узагалі не вважаю. Я ж відповів на усі його закиди: «Зверніться офіційно, ми ж проти розбудови міста нічого не маємо». Так досі і не звернулися і пам'ятник не перенесли.

Розкажіть, будь ласка, про Ваше сімейне життя. Кілька років тому ви одружилися із жінкою, яка також постраждала на Скнилові. Вас із дружиною зблизила саме трагедія. Які стосунки у вас сьогодні?

Ех, моє сімейне життя тріснуло, як мильна бульбашка. Три роки ми пожили, а по-правді, як має бути, лише два місяці. А далі... у кожного були свої інтереси: я хотів дожити свого віку у коханні, моя ж колишня дружина іншого хотіла. Та й розійшлися...