Зміст статті

14 жовтня 2022олександр ковальчук

Максим Оса та золото Песиголовця

Козацька начебто готика, яка невтомно борсається у своєму цитатному треші собачкою Баскервілів.

Довгобуд століття з третім режисером на кріслі блукає запліснявілими штампами у пошуках творчої методи Тіма Бертона.

Режисер Мирослав Латик у проєкті зі ще з 2012 року хотів зняти третім режисером свій козацький нуар. Латик, що той Гічкок з'являється сам у кадрі, але поміж кліше про раціоналістів-детективів у хворобливій пелені народних вірувань він може сподіватися лише на згадку про класичний нуар The Maltese Falcon (1941) Джона Г'юстона.

Українське кіно еволюціонує повільно. Стрічка Максим Оса та золото Песиголовця за мотивами коміксу Ігоря Баранька вже щось краще, аніж бездарний треш Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке (2020) Сашка Лірника. Лірник якось ще необережно ляпнув, що його кіно ліпше, ніж Пропала грамота (1972) Бориса Івченка, а тому можна сподіватися, що Латик так підколює його зарозумілість пісенькою "Танцювала риба з раком". А ще на титрах його стрічки актор, який у Пекельній хоругві грав чорта, грає вже козака Осу.

Інколи у фільмі Мирослава Латика про козака-раціоналіста таки з'являється щось людське, якась емоція чи атмосфера. Але вочевидь з'являється якось вже зовсім мимовільно, оскільки відразу десь безслідно щезає. Залишається лише сердитий та дешевий треш, не особливо вправний навіть там, де хоче здаватися комедією.

Поміж посередньої акторської гри в історії про козака-сексиста (привіт Фортеці Хаджибей (2020) Костянтина Коновалова) та жидівської морди зі свинячим рилом на стіні у цій замкненій дешевизні блукають тіні трешу Король Данило (2018) Тараса Химича, а це вже зовсім не альо.

Також варто сподіватися, що подражаніє стрічці Тіма Бертона Sleepy Hollow (1999) тут навіяне чимось інтимно особистим, а не російським транзитом через фільм Вій (2014) та серіал Гоголь. Початок (2017) чи Гоголь. Вій (2018). Тим більше, що для посполитої душі є неймовірний радянський мультфільм Страшна помста (1987) Київнаукфільм.

Латик так постійно темнить зі своєю картинкою, наче й справді хоче заточити свій комікс під Sin City (2005) з кров'ю на екрані, однак поміж його миготливого трешу можна зауважити лише шматочок містики з пазурами Росомахи. Все у його постмодерному мисленні блукає своїми цитатами у якомусь тумані без чогось особливо цікавого, грайливого чи спадкового (варто лише порівняти його постмодерн з постмодерном Бориса Івченка).

Між кінськими черепами в дусі Параджанова 1964 року йому значно ближче черепами та деревами до стрічки Войцеха Єжи Гаса Rękopis znaleziony w Saragossie (1965). Десь є підозра, що свого часу курбасівський актор Олег Цьона у забаві "Хвала Еросу" міг надихатися тією біснуватою хореографією у юродивого персонажа Францішека Печки. Десь поміж тих штампів уважний глядач згадає й радянську стрічку Балада про доблесного лицаря Айвенго (1982) чи навіть класику Анрі-Жоржа Клузо Les diaboliques (1955). І не забуде про "Собаку Баскервілів" сера Артура Конан Дойла.

Серед нуарних дзеркал Латик міг надихатися й самим Джоном Карпентером, хоча найбільшим, напевне, впливом на його творчу думку мають пишатися французькі стрічки Vidocq (2001) Пітофа та Le Pacte des loups (2001) Крістофа Ганса, а також й The Village (2004) Ш'ямалана. У цій мітичній матриці на тлі максими "хороший козак – мертвий козак" закономірно з'являється і якесь батальне слоумо під відповідну музичку, де навіть можна згадати й Квентіна Тарантіно. Звичайно, що у сцені допиту, де ще варто пригадати місцеву тарантінеску Екс (2020) Сергія Михальчука.

Звісно, що Мирослав Латик не годарівський постмодерніст Олег Сенцов. Його нецілована панна плаче за козаком, і лише сподівається на хоч якийсь феміністичний коник у традиційній схемі красуні та чудовиська у рустикальному середовищі.

Але десь там між The Blair Witch Project (1999) та першим сезоном серіалу True Detective (2014), а також ракурсом з труни, наче це ракурс з могили у Вавилон XX (1979) Івана Миколайчука (хоча, можливо, що режисер просто персональний фанат вампірів Карла Теодора Дреєра) таки була у лінивій режисурі Латика одна мить. Мить, де здавалося, що все це кіно могло піти шляхом епізоду "Jibaro" з третього сезону серіалу Love, Death & Robots (2022). Але, схоже, що на щось подібне в українському кіно варто чекати десь за років п'ять-десять (якщо не більше).


фото: cinema.in.ua

Автор: олександр ковальчук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.