Носоріг

Зразково-шаблонний бойовичок Олега Сенцова про бандитські 90-ті в Україні, який намагається воскреснути з небуття міжрядковим постмодернізмом.

Після ясельного постмодернізму фільму Номери (2020) режисер Сенцов урочисто переходить у своїй новій стрічці Носоріг до першої кляси. Це вже набагато сильніше та чіткіше кіно у своєму цитатному мисленні, але на перетоптаному полі гангстерсько-бандитської теми у світовому кіно йому доводиться лише побиватися недоїдками, екранізувати побічні лінії (чи фрази) та особливо уповати на святий концептуал.

Стартові 12 хвилин цієї стрічки дуже вже намагаються здивувати глядача своїми панорамами міжчасових стрибків. І навіть сам Сенцов під час інтерв'ю з виданням The Village говорить такі слова: "Але зараз усі вже кажуть, що це одна з найяскравіших частин фільму. Коли ми були у Венеції, мали розмову з директором Берлінале, і він сказав: "Я ніколи такого ще не бачив". Для мене це був неймовірний комплімент. Я сказав якесь нове слово у світовому кіно – нехай і в епізоді, у якомусь прийомі. Коли оператор знімав, були дуже важкі рухи з камерою, усі були знесилені. А я кажу: "Тримайтеся, ми зараз робимо сцену, яку за десять років будуть викладати в кіношколах". Це був і жарт, щоб усіх підтримати, і стьоб із самого себе. Але я дійсно знав, що ми робимо щось цікаве, що залишиться в історії кіно".  

Але після подібного директорові Берлінале треба відразу звільнятися з посади, а Сенцову варто бути скромнішим з подібними заявами про нове слово у кіно, оскільки це лише дещо вдосконалений початок гангстерської класики Говарда Гоукса Scarface (1932). І календарик на стіні у Сенцова також звідти. А виконавець головної ролі, Пол Муні, народився у Львові.

Також, схоже, що Сенцов тут надихався ще й кліпом репера Scarface на трек "My Block" з альбому "The Fix" (2002). Тут, до речі, ще можна згадати сцену перестрілки у фільмі Bad Boys II (2003).

Далі у таких панорамах можна згадати Годара з його джамп-катом у Pierrot le fou (1965). З чогось нещодавнього тут мають бути панорами з ніжного кіно Сари Поллі Take This Waltz (2011), де агресивні фанатики міфічної ніжності у Стоп-Земля мають повіситися від заздрості, а також Reality (2012) Маттео Ґарроне чи ще зовсім свіженький The Green Knight (2021). Десь зовсім поблизу можна згадати міжчасові тунелі в Антоніоні Professione: reporter (1975), у Бунюеля в La voie lactée (1969) чи у серіалі Legion (2017). А ще це може бути й натяк на калейдоскоп усього життя перед очима новопреставленого раба Божого (а-ля Enter the Void (2009) Гаспара Ное). І якщо так Сенцов просто стібнеться з курячої пам'яті вілиджних хіпстерів, то йому лише плюсик у карму за це.

Після таких формальних експериментів може видатися, що це лише єдиний варіант у Сенцова сказати щось цікаве своєю гаптованою дрібничкою на цій перекопаній території, де після стількох цитат з голлівудських фільмів про мафію та російських про бандитів його навіть напрочуд легко звинуватити у плагіаті казахського фільму Рекетир (2007) Ахана Сатаєва та російської стрічки Бик (2019) Бориса Акопова.

Але Рекетир та Бик також когось відверто копіюють. Наприклад, той же Scarface Гоукса (кохана кобіта спочатку з іншим). Також розмовляють медіумами з померлими. Заповнюють ще вільні лакунки у хрестоматійному каноні (не лише методом Тарантіно) та заохочують інтертекстуальність певної тяглості, яку, Сенцов, схоже, хоче закопати навіки. 

Так у Бику цікавими є перегуки з Кочегаром (2010) Олексія Балабанова (порно та поляроїд), якого Сенцов також згадує у своєму фільмі. А от Бика в Носорозі можна побачити на танцях сестри та знову на фото близьких. 

Гангстерський канон історії від дитинства до смерті в Once Upon a Time in America (1984) Серджо Леоне та Goodfellas (1990) Мартіна Скорцезе через Рекетира переходить і до Носорога разом зі своїми формальними експериментами, наївною хвільозофією про головне в автівці (про тему боксу в усіх цих фільмах навіть не варто заїкатися) та ножовими біля автівки. А від сцен оббирання фраєрів у Сатаєва та Сенцова можна відразу перейти до фільму Rumble Fish (1983) Френсіса Форда Копполи, який своїм тінями знову згадує Scarface Гоукса. 

Від Гоукса, до речі, у Сенцова ще й кошара та хрести воздаяння. А ще вбиті діти, яких Сенцов заримовує в якийсь православний кітч (у Гоукса вони за кадром). Цікаво лише, а черепашка на столі – це натяк на фільм Planet Terror (2007) Роберта Родрігеса (де дитина випадково вбиває себе з пістолета) чи на стрічку Увага, черепаха! (1970) Ролана Бикова, де першокласники заради експерименту намагаються засунути її під танк? 

Гоуксові слова про те, що бандитів вважають напівбогами, Сенцов також буквально екранізує, а тому його головному герою під час імпровізованого розп'яття на підлозі пробивають лише ноги. Також услід за Гоуксом Сенцова цікавить вплив медіа (та кіно) на романтизацію цього періоду (див. ще, наприклад, C’est arrivé près de chez vous (1992) Ремі Бельво), а ще бездіяльність влади під час зростання бандитизму у місті (країні), де знову з'являється Бик, який символічно закінчується екранною відставкою Єльцина та приходом Путіна. 

Носоріг увесь зітканий з переплетених цитат, а тому зазіхає на цілу бібліотеку-лабіринт кримінального світу. На біблію криміналу. Але якщо Біблія – це книга життя, яка моделює поведінкові ситуації за різноманітних обставин, то ця біблія – це книга смерті, яка вказує найкоротший шлях на той світ. 

Саме це найважливіша частина цього фільму, який моделює універсальну постсовкову матрицю біблійного Єгипту (без української мови події могли відбуватися будь-де в СНД) з якої країна начебто поволі починає вибиратися. Саме тут й можна нарешті згадати п'єсу "Носоріг" Жене Йонеско та пригадати у тому театрі абсурду та брехні навколо Лагідну (2017) Сергія Лозниці чи Погані дороги (2021) Наталії Ворожбит (услід за Германом та Муратовою) з їхньою увагою до проблем з комунікацією та валу совкових мемів-шібболетів. 

Програмним прикладом цього може бути вихід мушкетерів Носорога під піонерський хіт Володимира Шаїнського на слова Михайла Танича "Когда мои друзья со мной", який є продовженням традицій радянського шкільного фольклору чи підпільного пародіювання радянського офіціозу, наприклад, пісні "Соловьиная роща" фразою "из полей доносится налей" (схоже, що після Аркадія Сєвєрного) у фільмі про пограбування ювелірки у Львові Версія полковника Зоріна (1978).

Нині, на щастя Сенцова, прикол цих випадків вже доводиться пояснювати на пальцях. А приклад подібної спадщини совка можна ще застати у російського репера Віса Віталіса, який у 2008 році наклав "Прекрасное далеко" з фільму Гостя з майбутнього (1985) на звуки чеченської війни. Хоча ще у львівському фільмі режисера Анатолія Іванова Погань (1990) піонерка Аліса стає наркоманкою (клуб "Вавилон" у Сенцова цікаво так перегукується з кооперативом "Голем" у тому кіно).

І тому фільм Сенцова – це кіно дії та візуалу, але не слова (автомобільні сповіді Носорога про сенс життя, про душу та квіточку – це якесь інфантильне белькотіння). Але й дія в Носорозі повністю закільцьована сакральними цитатами з бандитського канону, а тому фінал тут відомий заздалегідь. 

Тут вже треба згадати Бертольда Брехта та знову Жана-Люка Годара, наприклад, його фільм Vivre sa vie (1962) з притчею про Портоса, де можна почути фразу "до правди можна дібратися лише через помилки". До правди (реальності) Сенцов свідомо добирається через цей калейдоскоп цитат-помилок.

Ці цитати у нього услід за Годаром та Брехтом – це очуднення-очуження, четверта стіна, камінь спотикання для автоматичного сприйняття будь-якої романтики 90-х. Хоча ця спроба, як і увесь його фільм, більше нагадує комедію. Уся його стрічка гуляє братською могилою стереотипів, уся його цитатна мозаїка говорить лише про те, що під час перегляду фільму Носоріг глядач постійно ходить по трупах. 

Чи не звідси в Скорцезе наскрізні Роберт де Ніро та Джо Пеші (Mean Streets (1973), Goodfellas (1990), Casino (1995) та The Irishman 2019 року), а Володимир Вдовиченков з Бригади (2002) з'являється ще й у Бумері (2003) Петра Буслова та вже згаданому Рекетирі.

І загалом цитатний хоровод у Сенцова починає нагадувати картину "Апофеоз війни" Василя Верещагіна, оскільки чого там тільки немає.

І майже всі згадані вище фільми. І римейк Scarface (1983) Браяна Де Пальми. І Плюс періодично косить своєю родимкою під де Ніро, а його "біттє шон" у Німеччині – це привіт бандитським пригодам у Празі з російської екранізації Чужа (2010) книги київського письменника Адольфича, який у Носорозі грає роль кримінального Баті. 

І сексу особливого з Мариною не буде, наче це пародія на гангстерський канон Analyze This (1999) з незмінним де Ніро, тому що дружина – це святе (пальця їй в рот не клади), а от шмари – то шалави, там можна усе. І тільки на телефонній будці чомусь пише "Цой жив", а не "хуй" як у першій Police Academy (1984). Але гроші в дитячому матраці будуть обов'язково. 

Під час історії бандитів, які пішли в депутати відразу згадуються Піжмурки (2005) Балабанова (а від його Брата (1997) може ще залишитися осад про Батьківщину та фраза про Європу "нас там ніхто не чекає"). А епізод вухом – це відразу до Reservoir Dogs (1992) Квентіна Тарантіно, ось тільки цікаво – це цитата режисера чи його персонажі вже бачили Скажених псів, і тоді так просувають в маси думку про те, життя таки імітує мистецтво? Загалом всі ці привіти Тарантіно флешбеками та флешфорвардами вже набагато кращі, ніж у місцевих фільмах: Чорний ворон (2019), Екс (2020), Безславні кріпаки (2020) чи у сентиментальному порно Мати Апостолів.

Якщо вийти з дзеркального лабіринту цієї гангстерсько-бандитської матриці у саме кіно, то сповідальна начебто нелінійність навіть десь і зайва своїм увиразненням оповідача. Фінал залазить у православний кітч про покаянного грішника та його переродження, а тому там стільки позіхальної іронії співрозмовника під час слів Вови про майбутні прожекти.  

Євангельські алюзії добровільного агнця (який має свого юду-зрадника) лише старанно виконують старозавітну пересторогу "око за око". Голгофа інфантильного богоборця Вови – лише бліда копія (цитата-ілюзія) чогось справжнього, а тому хіба що це щось на кшталт передсмертного коника Тоні Камонте. Щось типу сакраментальної відмазки з Бумера: "Нє ми такіє, а жизнь такая" (хоча всі проблеми в Бумері та Носорозі починаються з бикування одного персонажа, де вже прилітає всій компанії). А тому цікаво, скільки усвідомленого у цьому саркастичному обоженні тварної природи через страждання (праведної смерті Рекетира та Бика). 

Гумор у Сенцова десь навіть треба шукати з лупою (футболка з Рембо, хохма з "Зроби мені хіп-хоп" ТНМК у лазні чи стартові соняшники, де він наче пародист Параджанов стібе монументал Юлії Солнцевої), а тому попри увесь потяг до абсурду комедійних каламбурів а-ля польські фільми Kiler (1997) Юліуша Махульського чи Chłopaki nie płaczą (2000) Олафа Любашенка тут не буде. Але схоже, що тут є дружнє підморгування серіалу Спіймати Кайдаша (2020) і фільмам Припутні (2017) Аркадія Непиталюка та Коли падають дерева (2018) Марисі Нікітюк на території українського хтонічного.

Навіть з молотком Носоріг є достатньо шаблонним бойовиком, до рівня жорстокості південнокорейських фільмів, хоча б Ajeossi (2010) чи Ak Nyeo (2017) зі свистовим референсом Гоуксу, тут ще далеко. Цілий відеокліп під трек "Сытая свинья" Агати Крісті (такий собі фільм у фільмі), де Сенцов намагається дати Соррентіно, особливо важко вписується навіть у годарівську естетику тим своїм буквальним розжовуванням словами того, що режисер вже показує добрячу частину фільму. Можна, звісно, все це вкотре вважати улюбленим театром абсурду від Сенцова, але це вже справді перебор.

У піснях, власне, тут чітко фіксується період між 1992 (Dr. Alban, Ненсі, 2 Unlimited) та 1998 (ТНМК та The Вйо) роком. Є навіть Олег Скрипка на весіллі. Аква Віта (1997) якось занадто близько лунає біля 1992 року, а от "Бидло" (1996) Гадюкіних було б надто інтелігентним у цій компанії. 

Поза концептуалом Носоріг особливо спасається операторською роботою поляка Богуміла Годфреюва, підбором акторів та акторськими роботами (у Вовчика та Марини лише на початку проблеми з інтонаціями), де Рудинський може нарешті відірватися після всіляких халтур. 

Протистояння україномовних та російськомовних бандитів майже не акцентується, хоча от коханка, як чужа, звісно, що русскагаваряща. Німеччину Сенцов знімає у Львові (схоже, що в музеї Франка). І десь лише підіймає голову той німий докір державі (батькові-аб'юзеру) від розгубленої дитинки, яку лишили напризволяще та змусили зважати лише на себе у цих асфальтових джунглях, де виживає тільки найсильніший. 

Цитатна мозаїка Сенцова створює дзеркальний лабіринт для Мінотавра-Носорога (див. The Lady from Shanghai (1947) Орсона Веллса), пекельну пастку, де скалки з розбитого дзеркала андерсенівського троля (медіа, кіно, попкультура) спотворюють його світогляд та роблять нечулим до зла, роблять відморозком. Певне, що саме тому наступне кіно Сенцова називається Кай. Дивно, що за таких обставин він ще не почав знімати щось типу Nuevo orden (2020) мексиканця Мішеля Франко.