Номери

Маленькі послідовники Ларса фон Трієра та пірата Бармалея презентують ясельний постмодернізм беззубого антитоталітаризму.

Піонери нового українського кінематографу Олег Сенцов та Ахтем Сеітаблаєв старанно скомуніздили форму (та деякі ідеї) трієрівської стрічки Dogville (2003), але в місцевих реаліях змогли зібрати з того конструктора лише треш на кшталт серіалу Останній москаль (чи Великі вуйки). І в цьому, звісно, немає нічого дивного, оскільки після дитячого фільму Додому всі остаточно зрозуміли, що Сеітаблаєв значно кращий актор, аніж режисер сентиментальних фільмів. Щодо екранної творчости Сенцова також є чимало сумнівів.

Схоже, що режисери Сенцов та Сеітаблаєв під створення стрічки Номери також надихались короткометражкою God: Serengeti (2017) режисера Нілла Блумкампа, автора фільмів District 9 (2009) та Elysium (2013) з їхньою справедливістю для усіх (і тому, можливо, навіть вважають його своїм побратимом на нивці гуманізму).

На ниві камерних телеспектаклів Номери, окрім Доґвіля (та його, так би мовити, предтечі, стрічки Wittgenstei (1993) Дерека Джармена), своїм ясельним постмодернізмом нагадують радянську класику для діток а-ля 12 місяців (1972) чи У тридев'ятому царстві (1970) Євгена Шерстобитова з його гуцулами на ковзанах. Але рівень нинішніх акторів навіть близько не валяється біля радянської школи.

Якщо ж підніматись на більш дорослий рівень, то дитячий Айболить 66 (1966) Ролана Бикова своїми формальними експериментами так вздрючить стрічку Сенцова&Сеітаблаєва, що навіть не зауважить осторонь. Червоні труси Бармалея та летючий балкончик для Андрієнка Номери цілком могли свиснути у Ролана Бикова, а після песика на ймення Авва можуть виникнути навіть підозри, що й сам Трієр десь та якось одним оком бачив це кіно Бикова. І вже зовсім страшний гріх біля акторів фільму Номери писати про Небезпечний поворот (1972) Володимира Басова.

Ця концтабірна мініатюрка (минулорічну стрічку El hoyo навіть не варто поблизу згадувати) достатньо мляво намагається стібати Совок (чи будь-яку іншу репресивну систему) і тому нагадує лише відрижку чогось великого, що тут бігає між рядками антиутопічності: Замятіна, польську стрічку Seksmisja (1984), Кін-дза-дза! (1986) Данелії, "Важко бути богом" братів Стругацьких (Сенцов поки що не Герман) і навіть оскароносця 1981 року Москва сльозам не вірить ("я так довго на тебе чекала"). Своїми банальними істинами двійко режисерів, як кажуть кляті воріженьки, намагаються схрестити їжачка та тремтливу лань. Дешева попса Номерів ще більш жалюгідна тоді, коли намагається одним зі своїх постерів косити під обейну естетику Шепарда Фейрі (під They Live (1988) у нас вже невдало косили Боботом). Дивно, що на якомусь з постерів Номерів не було жодного абіссинця.

В істериках стрічки Номери виразно бракує актора Володимира Ніколаєнка з Останнього москаля та Великих вуйків, який би, до речі, міг би дещо підняти це кіно з болота гумору 95 Кварталу (передача естафетної палички та кривляння на фотофініші) чи гей-нятяків з серіального трешу Догори дриґом (хоча, можливо, режисери таки справді дивились Вітгенштейна Джармена). Номери ще так сміховинно намагаються своїм наївом простібнути фільм Трієра про зло, яке приходить до діток у снах на вулиці В'язів, що жалюгідніше може бути лише Галицька Ліга КВН.

Криза власних ідей у Номерах стремить до нуля (і тому вештається своїм памперсним лівацтвом десь біля Маркузе). Імпровізація, наприклад, з реперськими ланцюгами на шиї Одинадцятого не особливо знається на сучасних деталях (більше халтура, аніж поверхневість), бо де тоді на його фейсі едлібні татухи?

Наїзди на релігію та певне навіть богоборство достатньо беззубі у своїх убогих проявах під час Тайної вечері за тенісним столом. Принцип купальні Віфезда режисери прозрівають лише в тумані, а тому до відвертої (тверезої) раціональності (без жодних ідеологічних вивертів) серіалу Good Omens їм ще йти цілу вічність. І краще б у кошику була не дитинка, а малюк Йода.