Зміст статті

18 грудня 2020олександр ковальчук

Безславні кріпаки

Псевдотарантінівська маячня про батька Тараса в ролі дводенного самурая.

Дитяча радість тарантінівських цитат режисера Романа Перфільєва у провінційному маразмі про альтернативну долю Тараса Григоровича Шевченка.

Хуліганської фантазії режисера Романа Перфільєва вистарчає лише на зав'язку. Ще на декілька більш-менш вдалих сцен (типу алюзій на "Заповіт" під час спроби суїциду), а також колоритного єврея з револьверами по-македонськи. Цікава ідея Безславних кріпаків вщент розбивається об провінційну реалізацію з її придуркуватим несмаком, жахливою грою акторів, дешевим гумором та убогим сценарієм. Це навіть не треш чи guilty pleasure з елементами уся, а звичайнісінький маразм, який так нагадує тупенький фанфік Енола Голмс (який лише трохи рятує Міллі Боббі Браун).

Тут так старанно косять парсунками під Лео та Вальца у Django Unchained (2012), що навіть забувають відшукати якусь гарнішу дівчинку на роль Марії. Ні розуму, ні гумору, ні драйву, а тому поставити Безславних кріпаків десь поруч біля японського Sukiyaki Western Django (2007) чи південнокорейського The Good, the Bad, the Weird (2008) якось особливо важко. Схоже, що якась недорікувата специфіка місцевих послідовників Квентіна Тарантіно, де, наприклад, можна зустріти Зазу Буадзе з його Богородицею у пеклі спагеті-вестернів Мати апостолів чи гламурну квазітарантінку Сергія Лисенка у фільмі Екс про патріотичне пограбування у Городку.

Підсліпувата копіпаста Романа Перфільєва проморгує все найважливіше. За цитатами з фільмографії Тарантіно, звісно, що Django (1966) Серджо Корбуччі, спагеті-вестернів Серджо Леоне (і схоже, що навіть навіщось Lethal Weapon 3 та Indiana Jones and the Raiders of the Lost Ark) на горизонті бовваніє лише скелетик фільму без будь-якого натяку на грайливість. Ця дешева постановка з елементами крові нагадує бутафорську Віддану, де грав актор Луцький (Шевченко у Безславних кріпаках), і нічого не додає хоча б цікавого до нещодавнього фільму Тарас. Повернення, де Луцький вже грав польського друга батька Тараса. А остання сценка з назвою "Кобзаря" взагалі вже примітивізує Тараса Григоровича.

Більшу частину акторського складу можна було замінити на когось іншого, оскільки вони переграють навіть в маленьких епізодах. Романа Халаїмова можна було б взяти на роль Леонардо Ді Капріо і це вже було б набагато цікавіше, ніж всі ці занудні паничі-ковбої чи прошарені у геополітиці випадкові дідусі в хліві. За пафосними тирадами самурая Шевченка ("вони будуть вільними лише тоді, коли вільною буде вся країна") немає жодної іскри чи нахабства (якщо чимось подібним можна вважати слово "жид" у вірші після стількох випадків вживання слова "єврей"). Навіть українську екзотику до Японії фільмові постмодерністи не змогли обіграти цитаткою з мультиплікації Як козаки наречених визволяли (1973). А що вже писати про халтурне використання у саундтреці фанку українських ВІА 70-х (Арніка та Візерунки шляхів), ніби руками зі сраки (яку тут згадують на кожному кроці).

Перфільєв так вже носиться з комуняцькими ідеями псевдокозаків, і тому мав би згадати, що батько Тарас повставав у радянській стрічці Тарас Шевченко (1951) полум'яним маніяком, різником та м'ясником. А якби згадав, то враз би зрікся свого немічного дриґання мізерних масштабів та явив би глядачеві сценки, де Шевченко катує святого імператора, а потім за коси соває імператрицю в царських палатах. Можливо, що навіть й ґвалтує її у неприродній чи будь-який інший спосіб (на очах бідного імператора) за всі ті віковічні народні муки. А потім, оновленим та окриленим, Тарас виносить вибухівкою в небо увесь Санкт-Петербург та ставить замість Мідного вершника пам'ятник загиблим козакам. Зриває кайдани царату та проголошує Незалежну неньку-Україну від Познані до Камчатки.


фото: kinoafisha.ua

Автор: олександр ковальчук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.