Нуднувата недопритча про міфічного героя в обіймах дитячої теології, яка прикривається всілякими блискітками.
Дебютна стрічка Дмитра Сухолиткого-Собчука про страждання буковинського контрабандиста, яку відразу розтрубили найкращим місцевим фільмом за останній час.
Деякі українські фільми довго добираються додому своїми фестивальними шляхами, де жваво обростають всілякими лаврами та регаліями. А коли вони нарешті з'являються у місцевому прокаті, то за рекламною позолотою фігових листочків там подекуди важко відшукати всі ті офірні ахи та охи (Клондайк, Атлантида тощо).
Стрічка Памфір режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука справді є у місцевому кінематографі ще однією несмілою сходинкою до чогось кращого. У цьому статусі Памфір наразі зависає десь між Гніздом горлиці (2016) Тараса Ткаченка про заробітчан з серіальним сентименталом та українсько-словацькою стрічкою Межа (2017) Петера Беб'яка. Памфір, власне, це – бліда тінь Межі про страждання контрабандного Йова.
У Памфірі добрий підбір акторів, які якщо десь і переграють, то хіба що мінімально. Обличчя Памфірової дружини – це воїстину парсуна штунди. Інфернальність Олександра Яреми заслуговує на якусь премію. А особливо приємно за Дзюня Івана Шарана з серіалу Останній москаль, якому нарешті вділила шматочок оральної ласки якась гуцулка Ксеня.
Все інше є проблемою сценариста та режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, який так уповає на візуал, що забуває про все інше. За масками на Маланку його кіно сповзає у нуднувату кінематографію. Якось важко її відразу поставити у межі повільного кіно про застиглість провінційної атмосфери на обличчі вусатих вуйків, наприклад, у китайських стрічках Black Coal, Thin Ice (2014) та The Wild Goose Lake (2019) Дяо Інаня чи Ash Is Purest White (2018) Цзя Чжанке.
Під час бійки з бандитами Морди Сухолиткий-Собчук являється цьому світові фанатом азійського кіно, але, звісно, що не дотягує з градусом тотального божевілля. Лише трохи сюру у нього буде під час епізоду в автівці Морди з дітьми. Важко цей фільм назвати й місцевою пародією на нуарну класику, де щось пішло не так під час замаху на кримінал на кшталт The Asphalt Jungle (1950) Джона Г'юстона чи The Killing (1956) Стенлі Кубрика.
Міфологічну структуру своєї стрічки про античного героя Памфіра, цього допінгового Геракла, режисер вибудовує з гівна та палок (як каже у фільмі один комік). І скільки б він не накидав у кадр начебто яскравого візуала а-ля імпресіоністична мастурбація, все одно скрізь та постійно там виглядатиме фанерна конструкція його детермінізму.
Вся його антична трагедія з отим вибитим оком батька; з матір'ю, яка наче батько Тесея, який не розібрався з парусами; з Орфеєм-Памфіром (секс у дзеркалі), який повертається до старого і втрачає все; вся вона розбивається об дитяче богослів'я дешевої богоборности. Два головних епізоди фільму (капкан на таксу та постріл прикордонника) висмоктують з пальця Бога з машини. І у нас ще наче не кодекс Гейза, щоб головний герой ось так обов'язково помирав у фіналі. І Сухолиткий-Собчук ще не зовсім Йоргос Лантімос, щоб відразу The Killing of a Sacred Deer (2017).
Усю його тяглість гріха від одного покоління до іншого важко піднести до якогось сакрального статусу. Комедія там млява. Трилер – так собі. Оператора на старті чомусь забагато, оскільки важко зрозуміти, що він хоче висвітлити у тих обличчях, якщо вже все було відомо ще до сотворення світу. Хіба що це так сліпа доля тицяє у лиця чи мертвий Памфір намагається достукатися до себе колишнього у сповіді мерця.
Щось приблизно це нагадує вертляву камеру у фільмі Леоніда Осики Камінний хрест (1968) під час прощальної тризни за сім'єю Івана Дідуха, яка виїздить з села на заробітки до Канади. У частині з Бориславом Брондуковим також можна зустрітися з мотивом злочину та кари. І десь навіть закономірно, що своє несміле ще кіно Дмитро Сухолиткий-Собчук закінчує у традиційній фішці місцевих режисерів (див. Додому) – у дешевому символізмі.
фото: dzygamdb.com