Клондайк

Титулований фільм режисерки Марина Ер Горбач з коротким переказом фестивального екзистенціалізму для чайників.

Якщо зі стрічки Клондайк забрати всі завтики головної героїні у вітряний простір, то режисерка Марина Ер Горбач могла б зняти нормальну короткометражку та мати чистий спокій. За це їй, можливо, могли б навіть виписати ще одну премію.

Але з фестивальним кіно в Україні завжди так. Його завше так замріяно підносять, наче якесь велике цабе (Атлантида чи Погані дороги), але коли воно з величезною нехіттю нарешті добирається до місцевих екранів, то там лишень один маленький пшик. Дитячий садочок, а не кіно. Хоча, десь трохи здавалося, що турецький берег таки навчив режисерку чогось путнього на прикладі Нурі Більге Джейлана.

Попри увесь контекст Клондайк Марини Ер Горбач про загадкову жіночу душу є достатньо застарілим фільмом після 24 лютого навіть зі всією своєю коханою універсальністю історії. І, до речі, саундтрек тут вже кращий, ніж дешевий ютубний музончик у фільмі Снайпер. Білий ворон (2022), але ж наскільки він передбачуваний у своїй універсальній безликості хоч скандинавам, хоч туарегам.

Після цьогорічної стрічки Алекса Ґарленда Men головна героїня Горбач вже б могла козенятко народити чи двоголове телятко у тій пародії на притчу з потягом до абсурду а-ля Рой Андерссон на крилі літака. А її дитинка відразу після народження могла б літати та пророкувати про Страшний суд для росіян.

Та після фестивальної темряви на старті вже десь у фіналі здається, що вся ця босяцька маячня є передсмертними мареннями головної героїні. Може, що саме це й розгледіли у цьому статичному фільмі з дешевим символізмом та саспенсом на кінофестивалі Санденс, де дали Клондайку приз за найкращу режисуру. Хоча все схоже на те, що той приз фільму більше виписали з милосердя чи співчуття з тієї ж популярної опери, що й дайте Нобеля Жаданові, бо у нас війна.

Марина Ер Горбач наче забрала все зайве заради найважливішого (самої правди життя), але з поміж того, що лишилося, зайве майже все в своїй екранній скупості. За фестивальним затемненням мала б випірнути якась глобальна рибина, яка б відразу розповіла про всі таємниці людського буття, але це лише дитячий артгауз (привіт фільмам Вулкан та Додому). Екзистенціалізм для чайників. Короткий переказ міфу про Сізіфа, якого нарешті вбивають, щоб він не мучився, але кобіта миттю народжує когось нового для цієї юдолі сліз.

Вона бавиться в Антоніоні та Годара. Економить на монтажерові, наче туринська конячка, а тому мучениця-корова, яка перед наглою смертю дасть відеречко молока, тут обов'язково буде. І вітер тут, як і в A torinói ló (2011) Бели Тарра, також один з героїв. За широкими панорамами її оператора (справжній герой цього фільму) лише вузьке мислення. Дешеве та передбачуване поміж соняшникового поля неньки-України. Вона так фільмує вестернові ракурси на фронтирі, ніби відкриває Америку, хоча й навіть на притчу тут все таке простеньке, а між рядками тут немає нічого, окрім хохми про тропічні шпалери для Антоніо Лукіча.

Вестерновий архетип про те, що весь світ тримається на плечах кобіт, поки хлопаки не натішаться револьверною гомоеротикою своїх пукалок, можна було вже побачити в місцевому кіно у сентиментальному порно Мати апостолів (2020). А Марині Ер Горбач лишається тільки бавитися у формалізм з вогником та нагнітати римований пшик серед голого поля. Ще й актори подекуди переграють, особливо під час матюкального бенефісу.

Статику загубленості її неприкаяних персонажів на детермінованому екрані (звідки вони можуть вийти, однак завжди змушені вертатися назад) ще якось можна зрозуміти, як і уповільнений плин часу у травмованій свідомості (чи передсмертній). Та якось так відразу і не скажеш, що у її фільмі між збиттям літака біля Торезу 17 липня 2014 року та Суперкубком України з футболу 22 липня 2014 року минуло п'ять днів. Певне, вона просто хотіла втиснути сотворення свого нового світу у традиційні шість днів.