Снайпер. Білий ворон

Ще достатньо учнівське подражаніє Американському снайперу Клінта Іствуда з привітами російському кіно від режисера сентиментальної документалки про тренера Луческу.

Нове українське кіно вдосконалюється повільно. Картинка прокачується швидше, а ось сентиментальна плаксивість, якою там усе огортається всередині, й досі чомусь користується дешевою популярністю.

Дешевий символізм сентиментального буквалізму режисера Мар'яна Бушана ледве не привозить шансон про доброго Боженьку, і десь тут ще навіть треба йому дякувати за те, що він зупинився на межі плаксивого порно про митарства Богородиці у пеклі спагеті-вестернів Мати Апостолів (2020).

Мар'ян Бушан, режисер вірнопідданої документалки Феномен Луческу (2016), фільмує свою стрічку Снайпер. Білий ворон без особливої фантазії. Він чомусь постійно розжовує банальні речі, замість того, щоб показувати чи мовчати (Стоп-Земля). Його кіно всуціль перемежоване кліше, хоча він начебто розповідає історію живої людини. Цим він, до речі, нагадує рекламний байопік паралімпійської чемпіонки Оксани Ботурчук Пульс (2001). З огляду на це і не варто, певне, підводити під нього концепцію православного постмодерніста Сенцова у фільмі Носоріг (2022).

На снайперських патернах до фільму Бушана треба пробиратися через класику Sniper (1993) з Томом Беренджером та Enemy at the Gates (2001) з Джудом Лоу, через фільми з Марком Волбергом Shooter (2007) та Lone Survivor (2013), а також й серіал Shooter (2016), де якось вбивають українського президента.

Прямолінійність American Sniper (2014) Клінта Іствуда геть зовсім інакша, аніж сентиментальна плоскість героя Бушана. Іствуд знімає кіно про техаського ковбоя з простим патріотичним гаслом "Бог, країна, сім'я" та піснею Ван Моррісона на весіллі. А от у Бушана в сценарії людина з трьома освітами (фізик, поет, співак, снайпер), хоча й дещо блаженна у своєму етнопоселенні.

Кайл Іствуда живе у своєму біблійному контексті, і тому його снайперський талант – це фронтирна традиція, дар Божий, покликання. Він у тридцять років виходить на служіння, наче Ісус, і стає ангелом-охоронцем для своїх ближніх-побратимів до часу фінального протистояння з олімпійським чемпіоном Мустафою під час пострілу на сакральні два кілометри.

Чи є у тій наскрізній серйозності Іствуда якась примружена іронія, хз, але своїми сімейними сценами його стрічка нагадує дещо кітчеве кіно Fire Birds (1990) про бойових гелікоптерників на Апачах з Ніколасом Кейджем, Томмі Лі Джонсом та Шон Янг, таку собі лайт-версію Top Gun (1986) Тоні Скотта перед остаточною Бурею в пустелі.

На тлі попередніх фільмів Іствуда American Sniper й справді наче урок катехизму у недільній школі, зокрема Flags of Our Fathers (2006) з його міфологією героїки, яка значно цікавіша, ніж плаксиве кіно Saving Private Ryan (1998) Стівена Спілберга. А друга частина іствудської дилогії Letters from Iwo Jima (2006) ще краща, ніж Прапори.

І якщо вже мірятися чимось у воєнному кіно, то корейський хіт Taegukgi Hwinallimyeo (2004) – це ідеал на всі часи, а південнокорейське та японське кіно про війну завжди може чимось здивувати. А ще ж є Black Hawk Down (2001) Рідлі Скотта, де Бушан надихається бойовою поезією (а-ля туман поміж соняшників), і його своєрідне продовження The Outpost (2020) Рода Лурі зі сином Іствуда та Орландо Блумом, який знову кудись падає.

Снайпер. Білий ворон – це вже щось мінімально краще на тлі стрічок Кіборги (2017) та Позивний Бандерас (2018), звідси сюди прийшли Роман Ясиновський та Олег Шульга.

Однак дещо дивно, що Бушан, який начебто розповідає історію реальної людини, затарює свій фільм алюзіями на Американського снайпера та самого Іствуда. Бавиться, так би мовити, паралелями замість чогось направду оригінального. Тут і сакральні два кілометри відстані, і приколи військового тренування, і телевізор з історичною подією, яка змінює життя головного героя.

Замість дитини з гранатою тут колишній учень Іван. А замість іракців-варварів (за словами Кайла) тут символічні орки, оскільки Ворон у Бушана справжнісінький гобіт у горнилі священної війни, усі з нього спочатку сміються, але згодом він преображається у найкращого воїна. А от сцена з голою дупою у ванні снайпера Миколи є алюзією на вестерни за участі Клінта Іствуда, більше High Plains Drifter (1973), ніж Two Mules for Sister Sara (1970) з незрівнянною Ширлі Маклейн.

У біблійний контекст Бушан заходить через ідилічний рай для гіпі, де їдять яблуко після сексу, на який жінка спокусила чоловіка. Секс на великих планах акторка Марина Кошкіна вже мала у фільмі Із зав'язаними очима (2021), але тут все вже дещо жвавіше, оскільки Ворон є саме тим наріжним каменем, який спочатку всі відкинули.

До Ісуса режисер заходить через традицію гіпівського пародіювання усталеної точки зору (донбаських гопників), і десь навіть здається, що він бачив антивоєнний фільм Hair (1979) Мілоша Формана. Там, де після причастя наркотою простому оклахомцю Клоду Буковськи ввижаються фантастичні видіння у церкві з польотами своєї омріяної нареченої. Чи не звідки епізод з карикатурним солдатом ЗСУ, який невчасно йде відливати у своїй в'язаній шапочці?

У якомусь в'єтнамському контексті за таких обставин можна навіть зауважити своєрідний прикол, де колишній пацифіст стає ідеальною зброєю. Вбиває вбивць своєї дружини та вражою кров'ю окропляє свій ніж у цьому сакральному процесі, оскільки звісно, що кров ворога бризкає прямісінько на його дерев'яного ангелика, де він ще й передає іронічний привіт другому Брату (2000) Олексія Балабанова за наш Крим.

Під час її вбивства, до речі, Бушан чомусь вважає себе постмодерністом, який знімає комікс (кров на екрані), і це ще якось можна зрозуміти у дебютному кіно. Але навіщо у його патріотичному фільмі є сцена під час видавання зброї, яка відразу алюзує на російський фільм Федіра Бондарчука 9 рота (2005)? Тільки тому, що з художників вдаються найкращі снайпери? Сюди ж, до Балабанова та Бондарчука, за бажання можна заточити й сцену з новобранцями. Але він не перший такий, оскільки патріотичні стрічки Крути 1918 (2019) та Чорний ворон (2019) також навіщось згадують радянські істерни та Нікіту Міхалкова.

За пейзажами з дрона, ніби з Sicario (2015) Дені Вільнева, але зі значно гіршою музикою, лишається тільки розжовування дешевого символізму сентиментального буквалізму режисера. Дуалістичне протистояння надто дубове у своїх кліше, наприклад, російськомовний гопник Іван vs україномовний Тарас з мопедом (хоча за підбір актора на Івана комусь піде плюсик) чи ангелики і, відповідно, демони.

Весь одяг Миколи кричить про те, що він чужий у Горлівці, і тому зовсім не потрібно про це оголошувати словами. І цікаво, це просто під час монтажу недодивилися на те, що двічі під час поїздки Миколи на навчання за містом постійно світить сонце, а в місті – одні хмари, чи це так режисер хоче до своїх протистоянь додати ще й відвічну суперечку між селом (природою) та містом (цивілізацією)?

Закономірно, що вся ця блаженна простота інколи доходить у своєму житії святих до чогось вже зовсім кумедного. Наприклад, дерев'яний ангелик якимось неймовірним дивом не згорів у полум'ї, наче це хохма про люльку Алана Гарпера у 8 сезоні ситкому Two and a Half Men, де він спалив будинок Ліндсі. А у фіналі, у лютому 2022 року десь на Київщині, Ворон стріляє і молиться, молиться і стріляє.

Але найбільший жах фільму Снайпер. Білий ворон – це музика. Настільки дешевого саундтреку, ніби безплатного з Ютубу, вже давно не було в українському кіно. Вона псує абсолютно все на своєму шляху, особливо під час тренування особового складу, а за плаксивими треками під Бабкіна йде абсолютно дешева та сердита група Скай. Добре, що тут ще не танцюють як у форманівському Hair, хоча мюзикл про співочого снайпера міг би стати справді чимось оригінальним, такого ще не було у світовому кінематографі.

А після такої уваги до домотканого полотна можна вже навіть точно вірити у те, що режисер Мар'ян Бушан колись зафільмує щось на кшталт The Northman (2022) Роберта Еґґерса. Тим більше, що там вже є княгиня Ольга, лишилося лише відшукати когось на роль Ані Тейлор-Джой.